Проте такий «передатний механізм» має й істотний недолік — він обмежується лише процесами, що відбуваються у сфері обмі-ну і зовсім не зачіпає сфери виробництва, яка залишається в ньо-му «чорним ящиком». М. Фрідман спробував пояснити той меха-нізм, що скритий у «чорному ящику», через портфель активів, якими володіють усі економічні суб'єкти. Усі власники таких портфелів звикають до певної структури цих активів, зокрема до співвідношення грошових запасів і запасів інших активів (фінан-сових і нефінансових). І якщо пропозиція грошей (М) зростає, звична структура активів порушується, і щоб її відновити, еконо-мічні суб'єкти будуть більше купувати інших активів, у тому чи-слі матеріальних, що підвищить попит на товарних ринках і сти-мулюватиме розширення виробництва. У кейнсіанському аналізі портфель активів включає лише один актив — облігації, що не дає можливості виявити цей шлях впливу М на виробництво.

Визнавши регулювання пропозиції грошей (М) головним на-прямом регулятивного впливу держави на економіку, монетаристи могли, подібно до кейнсіанців, сповзти на інфляційні позиції. Адже нарощування пропозиції грошей (М), у їх трактуванні, само по собі приводить до зростання платоспроможного попиту, що «тягне» за собою розширення номінального ВНП. Останнє може бути як за рахунок збільшення виробництва реального ВНП, так і за рахунок зростання середнього рівня цін, тобто інфляції.

Щоб виключити таку можливість, М. Фрідман запропонував «грошове правило» довгострокової грошової політики, за яким держава повинна не намагатися «накачувати» ефективний попит через довільне нарощування маси грошей, а підтримувати помір-не, постійне збільшення пропозиції грошей пропорційно до серед-ньорічних темпів зростання ВНП та очікуваної інфляції. Згідно з цим правилом приріст маси грошей в обороті визначається за формулою, яка дістала назву «рівняння Фрідмана»:

?М=?Р + ?Y,

де ?М— середньорічний темп приросту маси грошей, % за три-валий період;

?Р — середньорічний темп очікуваної інфляції1, %;

?Y — середньорічний темп приросту номінального ВНП, %.

Розраховані М. Фрідманом на підставі цього правила темпи стабільного зростання М для США в той період коливалися в ме-жах 3—5% на рік. Якби центральний банк США утримував пропо-зицію грошей протягом тривалого часу в цих межах, то середній рівень цін залишався б незмінним. У разі перевищення цих меж у країні розпочалося б розкручування інфляції, а при більш низьких темпах зростання пропозиції грошей розпочнеться дефляція, ско-рочення темпів зростання ВНП і навіть його зменшення.

Монетаристи внесли певні корективи в постулати класичної кількісної теорії:

визнали, що на тривалих часових інтервалах V змінюється, що ускладнює зв'язок між Мі Р та робить їх динаміку непропор-ційною;

між зміною М та її проявом у сфері цін і виробництва існує певний часовий лаг, який теж ускладнює зв'язок між М та Р і по-винен враховуватися в монетарній політиці;

ці два явища грошового механізму, по суті, виключають два постулати кількісної теорії — пропорційності й однорідності, і вони замінюються постулатом асинхронності в динаміці М і Р;

держава у своїй монетарній політиці повинна орієнтуватися не на поточні проблеми, а на перспективні — передусім на під-тримання цін на стабільному рівні.

Сучасний монетаризм дістав широке визнання в економічній науці, а його рекомендації — в економічній практиці. Його притягувальна сила полягає у такому:

у введенні жорсткого правила поведінки для держави в гро-шовій сфері, що діє подібно до золотого стандарту;

у простоті, легкості і надійності вирішення надто складних суспільних проблем (послаблення циклічності, підвищення рівня зайнятості, подолання інфляції тощо) — для цього достатньо тримати під жорстким контролем грошову пропозицію, заборо-нити будь-які вільності з боку держави при регулюванні грошо-вої сфери;

у надто простому способі визначити винуватця тих чи інших економічних та соціальних негараздів — ним є орган, який допу-стив надмірне зростання, або надмірне скорочення М в обороті.

у явних симпатіях монетаристів до приватного підприємниц-тва, захисті його від надмірного втручання з боку держави, про-позиціях створити для нього найсприятливіші конкурентні, фіс-кальні, монетарні тощо умови для розвитку.

Разом з тим, ідеї сучасного монетаризму не залишилися засти-глими догмами. Вони постійно піддавалися жорсткій критиці, а зміни в економічній ситуації в країнах Заходу обумовлювали прагнення віднайти нові або вдосконалити старі положення монетаристської теорії, у тому числі і шляхом компромісів між її двома напрямами – кейсіанством та монетаризмом.

Висновок.

Представники сучасного монетаризму відновили ключову ідею класичної теорії про здатність ринкової економіки до само-регулювання і на цій підставі в центр уваги знову поставили кількісний чинник і монетарну політику. У «передатному механі-змі» впливу грошей на економіку вони повернулись до прямого зв'язку між кількістю грошей і цінами й істотно конкретизували механізм цього зв'язку через зміну попиту і пропозиції на гроші та зміну структури активів. Практичні рекомендації представників сучасного монетаризму зводяться насамперед до проведення жорсткої монетарної політики, в основу якої слід брати сформульоване М. Фрідманом «грошове правило» максимального обмеження прямого, адміністративного втру-чання держави у процеси суспільного відтворення, лібералізації ринку, цін, підприємницької діяльності тощо.