Вступ.

Сучасна аграрна політика української держави спрямована на реформування суспільних відносин в аграрному секторі економіки, завданням якого є забезпечення існування ??? форм власності на землю та форм господарювання на ній з метою підвищення сільськогосподарського виробництва.

Основною частиною аграрної реформи є земельна реформа, яка здійснюється задля підвищення ефективності використання земель та забезпечення їх належної охорони.

На сучасному етапі здійснення реформування суспільних відносин в аграрному секторі економіки важливим є розроблення наукових засад цього важливого процесу.

Аграрно-правова наука покликана досліджувати проблеми правового забезпечення аграрної реформи в Україні.

Крім того, важливим є проведення наукового дослідження історичних джерел аграрного законодавства і встановлення їх значення для реформування аграрних відносин в сучасний період.

Особливу увагу потрібно приділити основним напрямам розвитку аграрно-правових досліджень з питань аграрної реформи.

Аграрно-правова наука є основою для подальшого вдосконалення нових аграрно-правових інститутів.

На сьогодні існує багато наукових проблем щодо реформування аграрних відносин в Україні. Чимало праць вчених-юристів присвячені цим проблемам. Саме аграрно-правова наука повинна дослідити нові суспільні відносини, що виникають в аграрному секторі економіки. А, отже, це зумовлює подальший розвиток і розширення аграрно-правових наукових досліджень та розробок.

В своїй кваліфікаційній роботі я постараюсь висвітлити основні науково-правові підходи до здійснення реформування аграрних відносин в Україні.

І Розділ

1.1

У ХІХ сторіччі відкрито закон розвитку людської історії, який до того часу був прихований ідеологічними прикрасами. Визнана закономірність була простою і полягала у тому, що людина в першу чергу повинна їсти, пити, мати житло і одягатись, перед тим як бути спроможною займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією, тощо 1,с.45. Ступень задоволення потреб людини став важливим критерієм матеріального стану суспільства і обов’язковою умовою суспільної діяльності людини. Минуло більше ста років з часу оприлюднення цієї закономірності об’єктивних умов життя людини, вона не спростована і є чинною й сьогодні.

Для забезпечення перелічених об’єктивних умов необхідно мати різноманітні ресурси. Їх подарувала людині “Земля”. Хіба це не подарунок: потреби людини задовільняються на 99 відсотків за рахунок “Землі”, як об’єкта людської господарської діяльності, і лише на один відсоток – за рахунок Світового океану. Земля є головним засобом виробництва та існування будь-якого селянина.

Тому в світлі проведення аграрної реформи в Україні потрібно дослідити витоки правового регулювання земельних та інших пов’язаних з ними відносин, що дають можливість виробити підходи та рекомендації щодо найефективнішого правового забезпечення реформи аграрного сектора економіки.

В Україні з давніх-давен розв’язувалися такі сфери діяльності як сільське господарство, землевикористання. Як відомо, населення території України займалося за часів ще неоліту хліборобством та скотарством. В той період з’являються культи та вірування землеробів. На думку деяких істориків саме в цей час починає виникати землеробство 2,с.8. На південному заході жили землеробсько-скотарські племена.

Слід також зазначити, що землеробство та скотарство також були дуже розвинені і серед племен трипільської культури. Землеробство було основним заняттям трипільців. Трипільська культура стала джерелом виникнення на теренах України розвинутого землеробсько-скотарського господарства 3,с.236.

За часів Київської Русі головними видами сільськогосподарської діяльності землеробство та скотарство. Сільське господарство було двох видів: перший – великих землевласників, князів і бояр, яким належали великі площі землі, да працювали вільні смерди, напіввільні ??? закупи та невільні робітники-холопи – “челядь” 3,с.298. На такі господарства вказують поодинокі факти: наприклад, є згадка з року 1146 про 900 стогів збіжжя в маєтку князя Ігоря Святославовича на Чернігівщині. Про розмір господарства свідчить також те, що на дворі Святослава Ольговича в Путивлі було 700 чоловік робітників. Другим видом господарства було сільське дрібне господарство смердів.

Щодо регулювання землеробських та інших відносин в Київській Русі, то діяли довший час звичаї, які з часом утворили звичаєве право. Крім того, існували такі джерела права як “устави” та “уроки”.

Найголовнішою пам’яткою права Київської Русі є Руська Правда. В ній є певні згадки про правове становище селян-хліборобів, а також встановлювалося право власності на землю.

Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її набуття спочатку вважалася займанщина – освоєння вільних земель холопами і залежними селянами. Відтак головним способом набуття землі стало пряме захоплення її у сусідських общин. Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Київської Правди, тим більше у ній даних про розвиток феодальної вотчини 4,с.373.

Отже, як висновок можна сказати, що право власності набувалося внаслідок вкладення селянином своєї праці в оброблення землі.

Як вказує у своїй праці Н. Титова, що ще за часів Київської Русі було відмічено таку особливість землі – її не можна вкрасти і вона є нерухомою. Саме в “Руській Правді” майно було розмежовано на рухоме і нерухоме 5,с.10-11.

Творці першої пам’ятки права Київської Русі, виділили з умов найму нерухомого майна особливі відносини, які одержали назву ??? або землеробського закупу (ст. 71 “Руської Правди”). Ці відносини проф. Київського університету М.Ф. Владимирський – Буданов у свій час назвав селянською орендою 5,с.12-13. Так уперше відбулося правове відокремлення земельної нерухомості від майнової.

Слід також зазначити, що в період Київської держави, несли тягар сплати чималих податків та повинностей. Це в свою чергу призвело до збідніння селян-власників, що не могло не вплинути на розвиток землеробства.

Щодо скотарства, то воно було досить розвинутим. У Рафельштетєнському??? митному уставі згадується, що в ІХ ст. продавали руських коней, що мав князь Святослав на Чернігівщині 6,с.135.

Отже, як висновок можна сказати, що земельні відносини в Київській Русі регулювалися як