Інвестиції класифікуються за такими ознаками [15, с. 53]:

- видами, тобто змістом інвестиційних ресурсів;

- суб'єктами інвестиційної діяльності;

- об'єктами застосування;

- характером участі в інвестиційному процесі;

- формою власності на інвестиційні ресурси;

- ступенем ризику;

регіональною належністю;

термінами застосовування тощо.

Як інвестиції можуть розглядатися:

- грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

- рухоме і нерухоме майно;

- майнові права, що випливають із авторських прав та інших видів охорони інтелектуальних цінностей;

- сукупність технічних, технологічних, комерційних та ін. знань («ноу-хау»), документально зафіксованих, але не запатентованих;

- права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;

- інші цінності.

Суб'єкти інвестиційної діяльності визначаються формою власності на інвестиційні ресурси. Власність поділяють на приватну: кошти громадян, підприємств недержавної форми власності неурядових організацій; державну: кошти з державного бюджету, бюджетні кошти місцевих органів влади, державних підприємств та установ; іноземну: позичкові та кредитні ресурси, залучені з-за кордону [31, с. 15].

За об'єктами прикладання інвестиції поділяються на:

- реальні — кошти, вкладені в матеріальні (будівлі, споруди, обладнання) та нематеріальні активи (патенти, ліцензії, «ноу-хау», документація науково-технічних та проектно-конструкторських робіт, програмні засоби тощо);

фінансові — вкладання коштів у різноманітні фінансові інструменти — цінні папери, депозити, цільові банківські вклади.

За характером участі інвестора інвестиції бувають:

- прямі, що передбачають безпосередню участь інвестора у виборі об'єкта інвестування і вкладанні коштів, участь у реалізації інвестиційного проекту на всіх стадіях інвестиційного циклу (передінвестиційні дослідження, проектування й будівництво об'єктів, виробництво);

- непрямі, опосередковані, що здійснюються через фінансових посередників — інвестиційні фонди й компанії, які акумулюють фінансові засоби, на свій розсуд інвестують їх та управляють ними. Фінансові посередники також розподіляють доходи від інвестицій між вкладниками коштів. Непрямі інвестиції в цінні папери називають портфельними інвестиціями.

За регіональними ознаками інвестиції розглядають як:

- внутрішні, тобто кошти, інвестовані вітчизняними інвесторами на терені даної держави;

- іноземні, тобто інвестиції іноземних юридичних та фізичних осіб, іноземних держав, міжнародних урядових та неурядових організацій на терені конкретної країни;

- зарубіжні, тобто ті, що їх здійснюють вітчизняні інвестори на території іншої держави (придбання або створення виробництв, придбання цінних паперів зарубіжних компаній, нерухомості, якогось майна тощо).

За термінами інвестування інвестиції бувають:

- короткострокові (короткострокові депозити, банківські вклади, ощадні сертифікати терміном до одного року);

довгострокові (терміном понад один рік).

За формами участі інвестора: ці форми залежать від джерел формування інвестиційних ресурсів на мікрорівні, і поділяються на:

власні ресурси інвесторів;

позичені ресурси — державний кредит, кредит банків, позичені права;

залучені на правах часткової участі спільно з ресурсами інших інвесторів (колективний інвестор). Ця обставина визначає, чи буде участь інвестора в інвестиційному проекті цілком самостійною, чи тільки частковою (пайовою) через прямий вклад або придбання акцій, концесій, облігацій та інших цінних паперів.

За ступенем та причинами ризику:

безризикові, наприклад короткострокові інвестиції у країни зі стабільною економічною ситуацією;

ризикові, зумовлені різними чинниками. Ці ризики, у свою чергу, поділяються на: форс-мажорні обставини — стихійні лиха (землетруси, повені, шторми, кліматичні катаклізми) та інші надзвичайні ситуації; макроекономічні ризики, пов'язані зі змінами макроекономічної ситуації, зокрема значними коливаннями процентних кредитних ставок, різкими непередбачуваними змінами валютних курсі в та експертних цін на товари й сировину; операційні, або комерційні, тобто ризики, що зумовлюються специфікою інвестиційного проекту. До них належать невиконання планів робіт, перевитрата коштів через помилки у проектуванні плануванні та координації робіт, виробничо-технологічні ризики (аварії, вихід з ладу устаткування і т. п.). До операційних ризиків можна також включити ризики, пов'язані з порушенням сторонами власних юридичних зобов'язань, запровадженням ембарго на експорт (імпорт) і скасуванням експортно-імпортних ліцензій, забороною чи обмеженнями права вільного продажу товару, раптовими дискримінаційними змінами системи оподаткування (запровадження нових або збільшення чинних податків на імпорт — експорт товарів і обладнання). Окремою групою ризиків є політичні ризики. Вони відрізняються від попередніх тим, що їхнє виникнення залежить від інших причин, ніж комерційних ризиків, і характеризує міру втручання держави-реципієнта в інвестиції у господарську діяльність. До політичних ризиків відносять: неможливість конвертації і репатріації доходів (уведення обмежень або занадто велика затримка конвертації власних доходів інвестора в іноземну валюту та(або) репатріації їх за межі країни); експропріація (часткове або повне позбавлення інвестора права власності контролю та інших прав на застраховану інвестицію); війна й суспільні заворушення.

Ця класифікація не є вичерпною, але дає змогу належним чином упорядкувати аналіз еволюції інвестиційної теорії.

У суспільстві, побудованому на ринкових засадах, Інвестиційна діяльність с вільною і регулюється загальним економічним процесом. Проте Існує кілька обставин, коли держава бере на себе функції управління інвестиційними процесами [42, с. 10]:

коли перед суспільством поставлено певну суспільне) значущу мету, держава свідомо спрямовує політику економічних трансформацій, наприклад, під час структурної перебудови економіки;

коли сама держава є стратегічним інвестором;

коли держава є власником великих підприємств, що визначають структуру суспільного виробництва;

коли вільний розвиток інвестиційних процесів загрожує національній економічній безпеці і постає потреба в протекціонізмі.

Методи державного регулювання інвестиційних процесів:

пряме втручання — адміністративно-правове регулювання; індикативне та пряме планування; страхування ризиків; надання державних гарантій; субсидування, інвестування і кредитування виробництв, визнаних