Агропромисловий комплекс в період реформування економіки України.

Розвиток агропромислового комплексу України є наглядною ілюстрацією тих процесів, які відбуваються сьогодні в суспільно-політичному, економічному, соціальному житті нашої країни. Динаміка його розвитку, проблеми, які неминуче супроводжують будь-який процес росту, перебувають у тісній взаємозалежності від успішного вирішення тих завдань, які постають перед економікою України в цілому. В той же час функціонування агропромислового комплексу в значній мірі визначається специфічними особливостями цієї сфери діяльності, природнокліматичними умовами, характером виробництва, що склався на тій чи іншій території, традиціями населення конкретного регіону, його побутовими умовами, світоглядом. Тому розгляд питань, пов’язаних з розвитком агропромислового комплексу, вимагає передусім збалансованого підходу, врахування, крім суто економічних, історичних, вікових, психологічних та інших факторів. Тільки з цих позицій можна правильно зрозуміти й всю глибину процесів, які проходять сьогодні в агропромисловому секторі економіки як країни в цілому, так і в її окремих регіонах. Характерними особливостями агропромислового комплексу сучасного Прикарпаття, наприклад, є орієнтація на задоволення внутрішніх потреб населення області, що, в свою чергу, пояснює відсутність чітко визначеної спеціалізації сільського господарства краю, кардинальні зміни в організаційній структурі власне сільськогосподарського виробництва і незначна питома вага фермерських господарств. Для останніх, наприклад, складає лише 0,9% загального об’єму сільськогосподарської продукції краю. Тут і надалі використано дані Івано-Франківського обласного управління статистики

Таким чином, проблема реформування агропромислового комплексу України – це насамперед комплексна проблема. Вважаємо за доцільне виділити такі її аспекти.

По-перше, суспільно-політичний. Безсумнівно, наріжним каменем будь-якого суспільного устрою в тій чи іншій державі є спосіб вирішення нею питання форми власності на основні засоби виробництва. Україна не виняток. Більше того, специфіка сучасного періоду розвитку її народногосподарського комплексу, визначальною особливістю якого є формування і налагодження механізму ефективного функціонування ринкових відносин, що по природі своїй базуються на приватній формі власності на засоби виробництва, підтверджує це з особливою наглядністю. Без вирішення питання власності про будь-які кардинальні зміни в житті нашої країни не може бути й мови. У цьому плані надзвичайно важливим і актуальним було прийняття Верховною Радою України 25 жовтня 2001 року нового Земельного кодексу. Цей крок дозволяв, зокрема, визначити мету і завдання державної політики у сфері регулювання відносин, принципи формування земельних відносин і розвиток ринку землі; включення землі як основного засобу виробництва в економічний обіг; визначення механізму купівлі-продажу земельних ділянок державної та комунальної власності; формування інфраструктури ринку землі; здійснення і захист земельних прав, тобто всіх необхідних елементів ринкової економіки.

Центральне місце в Земельному кодексі займає питання про права власників на землю та структури власності на неї. Основним принципом, який визначає напрям земельного формування, є відміна монополії власності держави. Множинність форм прав власності на землю – об'єктивна необхідність, зумовлена розвитком ринкових відносин. Оскільки в соціально-політичному аспекті під формою власності на землю слід розуміти спосіб привласнення землі, в Земельному кодексі розкриті і закріплені три форми власності на землю: приватна, при якій суб'єктами виступають громадяни і юридичні особи; комунальна, де суб'єкти - територіальні громади селищ, сіл і міст в особі органів самоуправління і державна - суб'єктом виступає народ в особі органів виконавчої влади. Право колективної власності на землю ліквідовується.

Основними принципами земельних відносин у країні, які розвинуті в Земельному кодексі, визначено:

1) ефективне використання землі та адаптація його до умов ринкової економіки; вирішення проблеми застави (іпотеки) землі;

2) широкий розвиток приватного володіння;

3) розмежування земель державної та комунальної власності;

4) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад сіл, селищ, міст та держави; недопущення втручання держави в діяльність громадян, юридичних осіб та органів місцевого самоврядування щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законами;

5) здійснення управління земельними ділянками незалежно від форми власності з метою забезпечення безпечних умов життя населення; забезпечення державних гарантій прав на землю та суворого їх захисту.

За час, що минув, у розвиток Земельного кодексу Верховною Радою України прийнято 18 законів, які регулюють земельні відносини та використання земель, є базовими для формування ринку земель як несільськогосподарського, так і сільськогосподарського призначення. Головними з них з Закони: “Про землеустрій”, Про охорону земель”, “Про державний контроль за використанням і охороною земель”, “Про внесення змін до Земельного кодексу України” (щодо врегулювання земельних відносин недержавних сільгосппідприємств), “Про внесення змін до Закону України “Про оренду землі” (нова редакція), “Про іпотеку”, “Про використання земель оборони” та “Про охорону земель”. На виконання п. 104 постанови Кабінету Міністрів України від 20 січня 2003 року №100 Держкомземом розроблено проект Закону України “Про внесення змін до Земельного кодексу України”. У законопроекті основну увагу приділено посиленню ролі державного управління землями. Це дасть можливість розвивати ринок землі, відносини, кредитування, іпотеку земельних ділянок і взагалі значно впливатиме на подальший розвиток земельних відносин.

До основних принципових положень вказаного законопроекту належать:

посилення ролі органів місцевого самоврядування базового рівня щодо розпорядження землями комунальної власності та впливу їх на процеси надання і вилучення земель державної власності. Передбачено, що тільки сільські, селищні й міські ради матимуть право розпоряджатися землями територіальних громад;

повноваження щодо управління землями державної власності, у тому числі забезпечення купівлі-продажу та постійного користування, передбачено надати центральному органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів;

принципово змінюється порядок вилучення і надання земельних ділянок державної і комунальної власності. Юридичні особи й громадяни, зацікавлені у набутті права на землю,