Поставивши в центр свого дослідження кількісний фактор (М), монетаристи змушені були по-новому сформулювати і «пе-Редатний механізм», звівши його до формули: М — П0 — Ц, тобто зміна кількості грошей (М) впливає на попит (П0) і через нього на ціни (Ц). Цей механізм видається досить ефективним оскільки тривалість передатного процесу є короткою і можли-вість впливу на ціни через регулювання М досить висока. Це дає можливість оперативно регулювати через пропозицію грошей збалансованість попиту і пропозиції на ринку.

Проте такий «передатний механізм» має й істотний недо-лік— він обмежується лише процесами, що відбуваються у сфері обміну і зовсім не зачіпає сфери виробництва, яка зали-шається в ньому «чорним ящиком». М. Фрідман спробував по-яснити той механізм, що скритий у «чорному ящику», через портфель активів, якими володіють усі економічні суб'єкти. Усі власники таких портфелів звикають до певної структури цих ак-тивів, зокрема до співвідношення грошових запасів і запасів ін-ших активів (фінансових і нефінансових). І якщо пропозиція грошей (М) зростає, звична структура активів порушується, і щоб її відновити, економічні суб'єкти будуть більше купувати інших активів, у тому числі матеріальних, що підвищить попит на товарних і фінансових ринках і стимулюватиме розширення виробництва. У кейнсіанському аналізі портфель активів вклю-чає лише один актив — облігації, що не дає можливості виявити цей шлях впливу М на виробництво.*

Визнавши регулювання пропозиції грошей (М) головним напрямом регулятивного впливу держави на економіку, моне-таристи могли, подібно до кейнсіанців, сповзти на інфляційні позиції. Адже нарощування пропозиції грошей (М), у їх трак-туванні, само по собі приводить до зростання платоспромож-ного попиту, що «тягне» за собою розширення номінального ВВП. Останнє може бути як за рахунок збільшення виробницт-ва реального ВВП, так і за рахунок зростання середнього рівня цін, тобто інфляції.

Щоб виключити таку можливість, М. Фрідман запропонував «грошове правило» довгострокової грошової політики, за яким держава повинна не намагатися «накачувати» ефективний попит через довільне нарощування маси грошей, а підтримувати помір-не, постійне збільшення пропозиції грошей пропорційно до серед-ньорічних темпів зростання ВВП та очікуваної інфляції. Згідно з цим правилом приріст маси грошей в обороті визначається за формулою, яка дістала назву «рівняння Фрідмана»:

АМ=А/) + АТ,

де А М— середньорічний темп приросту маси грошей, % за три-валий період;

Д Р — середньорічний темп очікуваної інфляції1, %;

Д Т — середньорічний темп приросту номінального ВВП, %.

Розраховані М. Фрідманом на підставі цього правила темпи стабільного зростання М для СІЛА в той період коливалися в ме-жах 3—5% на рік. Якби центральний банк США утримував пропо-зицію грошей протягом тривалого часу в цих межах, то середній рівень цін залишався б незмінним. У разі перевищення цих меж у країні розпочалося б розкручування інфляції, а при більш низьких темпах зростання пропозиції грошей розпочнеться дефляція, ско-рочення темпів зростання ВВП і навіть його зменшення.

Монетарне™ внесли певні корективи в постулати класичної кількісної теорії:

* визнали, що на тривалих часових інтервалах V змінюється, що ускладнює зв'язок між Мі Р та робить їх динаміку непропор-ційною;*

між зміною Мта її проявом у сфері цін і виробництва існує певний часовий лаг, який теж ускладнює зв'язок між Мта Р і по-винен враховуватися в монетарній політиці;

* ці два явища грошового механізму, по суті, виключають два постулати кількісної теорії — пропорційності й однорідності, і вони замінюються постулатом асинхронності в динаміці Мі Р',

* держава у своїй монетарній політиці повинна орієнтуватися не на поточні проблеми, а на перспективні — передусім на під-тримання цін на стабільному рівні.

Сучасний монетаризм дістав широке визнання в економічній науці, а його рекомендації — в економічній практиці2. Його при-тягальна сила полягає у такому:*

у введенні жорсткого правила поведінки для держави в гро-шовій сфері, що діє подібно до золотого стандарту;*

у простоті, легкості і надійності вирішення надто складних суспільних проблем (послаблення циклічності, підвищення рівня зайнятості, подолання інфляції тощо) — для цього достатньо тримати під жорстким контролем грошову пропозицію, заборо-нити будь-які вільності з боку держави при регулюванні грошо-вої сфери;

. Темпи очікуваної інфляції визначаються не по всій інфляції, а за винятком тієї її частини, яка спровокована неекономічними чинниками (діями держави, профспілками тощо).

. США та Великобританія з 80-х років переорієнтували свою монетарну політику на грошове правило М. Фрідмана й одержали позитивні результати. ьт?Л—90-ті роки темпи інфляції знизились більше ніж удвічі, темпи зростання апП утримувалися в середньому на рівні 3—4% у рік.

* у надто простому способі визначити винуватця тих чи інших економічних та соціальних негараздів — ним є орган, який допу-стив надмірне зростання, або надмірне скорочення Мв обороті;*

у явних симпатіях монетаристів до приватного підприємниц-тва, захисті його від надмірного втручання з боку держави, про-позиціях створити для нього найсприятливіші конкурентні, фіс-кальні, монетарні тощо умови для розвитку.

Разом з тим ідеї сучасного монетаризму не залишилися засти-глими догмами. Вони постійно піддавалися жорсткій критиці, а зміни в економічній ситуації в країнах Заходу обумовлювали прагнення віднайти нові або вдосконалити старі положення мо-нетаристської теорії, у тому числі і шляхом компромісів між її двома напрямами — кейнсіанством та монетаризмом.

Сучасний кейнсіансько-неокласичний синтез у теорії грошей

З позицій історичного розвитку економічної теорії сучасний монетаризм спіткала та ж сама доля, що й кейнсіанство: після стрімкого злету розпочався період критичної оцінки, розчаруван-ня та спроб удосконалення. Це можна пояснити тим, що поява сучасного монетаризму у його крайньому прояві (ідея «чиказької школи») була спробою