Для Кейнса і його школи боротьба з інфляцією не була актуаль-ною, найбільше їх цікавила проблема безробіття, і вони навіть ради-ли використовувати інфляцію для вирішення цієї проблеми. Для Фрідмана і його школи так само не дуже актуальною була проблема боротьби з безробіттям, їх особливо турбувала інфляція, і вони для її подолання радили жорстко обмежити пропозицію грошей темпа-ми зростання ВВП, заспокоюючи суспільство, що ринковий меха-нізм сам відрегулює економічну рівновагу, тобто пропонували пус-тити вирішення проблеми зайнятості на самоплив.

Коли економіка західного світу в 70—80-ті роки вийшла на пряму поступового рівномірного зростання за відсутності висо-кої інфляції, виявилося, що актуальні для кейнсіанців і монетаристів локальні проблеми не просто зникли, а трансформували-ся в хронічні та одночасні. Інфляція та безробіття постійно «же-вріють» у ринковій економіці, загрожуючи підірвати її механізм to в одному, то в іншому напрямі, а то й в обох зразу. Щоб за-побігти таким загрозам, ринкову економіку в нових умовах по-трібно «лікувати комплексно» — від можливості сплеску як ін-фляції, так і безробіття та стагнації. Ні кейнсіанські, ні монета-ристські рецепти в їх чистому вигляді для цього не годилися, що й визначило процес взаємопроникнення цих ідей, формуван-ня кейнсіансько-монетаристського синтезу як нового етапу в розвитку монетаристської теорії.

Не вдаючись до розбору конкретних ідей окремих економіс-тів, що представляють цей новий напрям, зупинимося лише на деяких положеннях з арсеналу кейнсіанців та монетаристів, які стали загальновизнаними та широко реалізуються на практиці.

Сьогодні вже більшість економістів визнають активний вплив кількісного фактора (М) на перебіг процесів у сфері реальної економіки на коротких інтервалах та на рівень цін (та інфляцію) — на довготермінових. Визнають вони і важливу роль держави в ре-гулюванні економіки, тільки дещо по-різному розставляють ак-центи при визначенні механізму регулювання. Одні з них більше уваги приділяють активному прямому впливу на реальний сектор економіки через механізм фіскально-бюджетної політики, що дає підстави звинувачувати їх у прихильності до кейнсіанства. Другі, не відкидаючи ролі фіскально-бюджетної політики, перевагу на-дають монетарному механізмові в економічному регулюванні, що свідчить про більші симпатії їх до монетаризму. Водночас усі во-ни визнають допустимість помірної інфляції, її позитивний вплив на розвиток реальної економіки та спроможність центральних банків регулювати пропозицію грошей (М) на адекватному помі-рній інфляції рівні.

Представники обох напрямів монетаристської теорії пого-джуються з тим, що зупинити інфляційну спіраль важко, що лег-ше її попередити, ніж потім перебороти. Тому вони єдині в тому, Що кожна країна мусить виробити таку стратегію монетарної по-літики, яка не дала б змоги інфляції вийти з-під контролю. Для Цього центральні банки повинні мати високий рівень самостійно-сті, а пріоритетом їх діяльності має стати досягнення довгостро-кових стратегічних цілей, а не орієнтація на поточні вимоги еко-номічних суб'єктів чи політичних структур, якими б гострими потребами вони не обґрунтовувалися. Щодо змісту таких страте-гічних цілей, то позиції окремих дослідників розходяться: одні пропонують стабілізацію цін, інші — стабілізацію грошової маси, треті — стабілізацію попиту, четверті — стабілізацію номіналь-ного ВНП. Але такі розходження не зачіпають методологічних засад, є нормальним проявом творчого підходу до розв'язання складної економічної проблеми.

У зв'язку з визнанням пріоритетності в монетарній політиці довгострокових стратегічних цілей, актуальності набула проблема опрацювання загальних правил поведінки в грошовій сфері, якими повинні керуватися органи монетарного управління у своїй опера-тивній діяльності. Оскільки кейнсіанці більше орієнтуються на проблеми короткотермінового періоду, а монетаристи —'довго-термінового, розроблення таких правил має сприяти вирішенню проблем обох періодів. Зокрема, такі правила обмежуватимуть дії монетарної влади щодо надто вільного повороту «штурвала еко-номічного корабля» під впливом поточних подій, які нерідко оці-нюються суто суб'єктивно. Цей «корабель» буде більш прямолі-нійно рухатися до стратегічних цілей.

У процесі полеміки щодо необхідності таких правил монета-ристи погодилися збільшити їх гнучкість і розширити межі для того, щоб монетарна влада мала більше простору для маневру при оперативному реагуванні на деякі непередбачувані події. Кейнсіанці, у свою чергу, погодилися з доцільністю розроблення «загальних правил» у такому трактуванні.

Більшість економістів сходяться на тому, що визначення стра-тегічних цілей та чіткого «коридору» руху до них буде заспокій-ливо діяти на економічних суб'єктів, зменшувати їхні негативні очікування щодо поведінки цін, курсу та процента і цим сприяти досягненню рівноваги на грошовому ринку.

Багато спільного досягнуто вже і в підходах до використан-ня інструментів монетарного регулювання. Сучасна монетарна практика базується, власне, на рекомендаціях як кейнсіанців, так і монетаристів. Так, операції на відкритому ринку, що най-більш безпосередньо впливають на пропозицію грошей (М), ґрунтуються на монетаристських рецептах проведення грошо-во-кредитної політики, а процентна політика, яка більш тісно пов'язана з інвестиційними процесами, — на кейнсіанських рецептах. Проте як одні, так і другі застосовуються в практич-ній діяльності центральних банків з регулювання монетарної сфери. Процентна політика та операції відкритого ринку вва-жаються класичними інструментами грошово-кредитної полі-тики і в цьому статусі ввійшли в більшість публікацій з моне-таристської теорії, у тому числі в навчальну літературу.

Спираючись на рекомендації, що синтезують ідеї монетарист-ської та кейнсіанської шкіл, сучасна регулятивна практика досить ефективно поєднує свою прихильність до довгострокових цілей економічного розвитку, що походить з монетаристських ідей, з обережним застосуванням регулюючих заходів держави