В Україні з осені 1994 р. стабілізація валютного курсу була центральна елементом економічної політики, спрямованої на боротьбу з гіперінфляцією Україна використовувала кілька режимів обмінного курсу – від множинного до фіксованого з подальшим переходом до керованого плаваючого курсу У 1994 р. Україна відмовилася від режиму множинного валютного курсу і за провадила уніфікований валютний курс. Цей захід супроводжувався лібералізацією цін, скасуванням переважної частини експортних квот та ліцензій початком приватизації. Практику оголошення валютних коридорів Україна почала в 1995 р.

Спершу ця практика мала позитивний ефект: темпи девальвації національної валюти поступово знижувалися, чому сприяли випуск державних цін них паперів та приплив короткострокових капіталів нерезидентів. Протятом 1996 р. номінальний курс зменшився на 5,5 %, а з урахуванням індексу інфляції, який становив 39,7 %, реальне його значення зросло на 34 %.

Однак азійська (1997 р.) та російська (1998 р.) фінансово-валютні кризи призвели до нових курсових коливань. Незважаючи на значні інтервенції та втрати валютних резервів Національним банком України, гривня не утримувалася в межах валютного коридору, і його доводилося постійно розширювати. Так, у період з вересня 1997 до грудня 1999 р. після узгоджень із МВФ ширина коридору змінювалась 5 разів (вересень 1997: 1,7–1,9 гривні за 1 долар США; листопад 1998 р.: 1,75–1,95; січень 1998 р.: 1,85–2,25; вересень 1998 р.: 2,5-3,5; другий квартал 1999 р.: 3,4–4,6). Унаслідок валютних інтервенцій валютні резерви НБУ скоротилися з 2,452 млн. дол. США у третьому кварталі 1997 р. до 761 млн. дол. США у третьому кварталі 1998 р. Порівняно з липнем 1998 р. наприкінці 1999 р. гривня девальвувала щодо долара США більш ніж на 100 %.

Німецький економіст Х.-Е. Грамацькі так оцінив практику валютних коридорів в Україні: «Орієнтація НБУ на валютний коридор призводить до хаосу в економічній та валютній політиці України, змушує НБУ вживати надто багато заходів на кшталт «аd hос». Цей «монетаризм», який проявляється через провідну роль НБУ у відносинах з комерційними банками та реальною економікою, цілком не відповідає традиційним підходам М. Фрідмана, спрямованим на паралельне зростання грошової маси та економіки. Українській політиці, навпаки, притаманна надзвичайна короткостроковість. Україна «живе» від траншу до траншу кредитів МВФ та Світового банку»".

Якщо протягом 1997 р. та першої половини 1998 р. валютний коридор виправдовував себе – ставка рефінансування комерційних банків становила в середині 1997 р. 16 %; ставка за ОВДП у вересні 1997 р. дорівнювала 22 %,– то внаслідок фінансової кризи, яка спіткала Росію влітку 1998 р., ці ставки у вересні 1998 р. підскочили відповідно до 80 % та 70 %. Для зниження негативних наслідків у вересні 1998 р. було підвищено вимоги до обов’язкових резервів та введено деякі адміністративні обмеження на валютному ринку: тимчасове закриття міжбанківського валютного ринку, накладення обмежень на проведення банківських операцій з іноземною валютою; а в січні та лютому 1998 р. Міністерство фінансів України залучило позики в іноземній валюті, надаючи деякі з них центральному банкові для фінансування його великих інтервенцій на підтримку гривні.

У листопаді 1999 р. віце-прем’єр-міністр України С.Тигипко вперше офіційно висловився за скасування валютного коридору. Альтернативу валютному коридору він вбачав у переході або до гнучкого курсу гривні, або до фіксованого курсу, або до режиму повзучої прив’язки. 21 лютого 2000 р. Кабінет Міністрів України та НБУ підписали спільну заяву «Про курсову політику у 2000 році», в якій проголосили введення в Україні режиму плаваючого курсу. На підтримку політики гнучкого валютного курсу як інструменту стабілізації національної грошової одиниці висловився також Президент України Л. Кучма у своєму посланні до Верховної Ради.

Сьогодні майже половина країн світу використовує плаваючі валютні курси, і кількість таких країн щороку зростає. Зі 185 країн МВФ на початку 2001 р. 47 країнах використовувався режим вільного плавання і ще в 31 країні – ре жим керованого плавання. Експерти вважають, що цей режим є найприйнятнішим для країн із передбачуваною грошовою та бюджетною політикою. На думку прихильників застосування режиму плаваючого курсу в Україні, вільне плавання гривні краще, ніж валютний коридор до американського долара, оскільки гнучкий обмінний курс звільняє НБУ від необхідності проводити валютні інтервенції, для яких не вистачає валютних резервів. Проте застосування системи гнучких обмінних курсів в Україні передбачає зовнішню лібералізацію валютного ринку, тоді як курс валюти формується на основі співвідношення попиту та пропозиції. Крім того, екстремальна залежність України від зовнішньої торгівлі (у 2000 р. частка експорту України у ВВП становила 60 %, а імпорту – 53 %) робить її дуже вразливою до змін номінального валютного курсу. Водночас нерозвинутий валютно-фінансовий ринок України дає можливість окремим суб’єктам ринку монопольно впливати на обмінний курс. За вільного курсоутворення нестабільність гривні буде значнішою, ніж у промислово розвинутих країнах, у яких застосовується режим вільного плавання.

В. І. Лисицький так характеризував можливі наслідки введення в Україні цього режиму: «...впровадження «плаваючого» курсу може привести до карколомного падіння курсу гривні та зростання інфляції. З метою утримання курсу та приборкання інфляції НБУ муситиме ввести заходи щодо обмеження пропозиції гривні, такі як різке підвищення рівня резервування (30 %); встановлення кредитної стелі; підвищення облікової ставки; обмеження обсягів одноразового продажу готівкової валюти».

Введення плаваючого курсу гривні покликане сприяти подальшій лібералізації валютного ринку та зменшенню обсягів арбітражних операцій, стабілізації обмінного курсу, розвиткові безготівкового і готівкового