на моно- і мікрорівнях – університети та наукові заклади, бізнес-центри, венчурні фірми, інноватори-індивідуали, на частку яких припадає до 2/3 світового обсягу «чистих» новацій;*

на мезорівні – ТНК і МНК, національні компанії й науково-технічні комплекси (дослідницькі, технологічні парки та ін.), які є провідними патентувачами, впроваджувачами, що забезпечують виробничу й комерційну реалізацію до 2/3 світового обсягу інновацій;*

на макрорівні –державні й національні науково-технічні системи, роль яких в еволюції світового ринку технологій є визначальною;*

на метарівні – міждержавні утворення та інтеграційні угруповання, в межах яких зусилля зосереджуються на окремих ключових напрямах НТР;*

на мегарівні – міжнародні організації, передусім системи ООН, серед численних функцій яких особливо слід виділити технічне сприяння країнам, що розвиваються (некомерційна дифузія технологій), а також формування світового ринку екологічно безпечних технологій.

Некомерційні (квазікомерційні) форми руху технологій опосередковують процеси відтворення позаринкових об’єктів світового ринку технологій. Саме вони створюють «кореневу систему» розвитку міжнародного технологічного обміну, забезпечують посилення інтелектуального потенціалу та пріоритетність «людського капіталу» як продуцента інновацій. Сучасні «соціальні технології» дифузії власності, дивізіоналізації управління, делегування повноважень, мотивації творчої праці можна порівняти з найрадикальнішими виробничими технологіями.

До таких форм трансферу й дифузії технологій відносять і міжнародне технологічне сприяння (допомогу). Його цільова функція – сприяти через сферу технологій процесів, продуктів і управління країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою в посиленні ринкових основ економіки. Сприяння надається у вигляді технологічних грантів, тобто безоплатного передання технологій і устаткування, співфінансування. участі в реалізації спільних проектів, у вигляді консалтингу та підготовки національних кадрів тощо.

Технічне сприяння може здійснюватися на двосторонній, багатосторонній (міжурядовій чи за участі регіональних організацій) основі та міжнародній (за участі міжнародних організацій). У регулярних бюджетах більшості розвинутих країн, провідних міжнародних організацій (ПРООН, ЮНІДО, ЮНКТАД, МВФ, МБРР та ін.) передбачаються спеціальні кошти на зазначені цілі.

Подібна технічна допомога надходить і до України. Переважна її частка – «соціальні технології» розвитку демократичних інститутів суспільства, наповнення і диверсифікації форм і відносин власності, дивізіоналізації управління, делегування владних повноважень, тренінг державного та підприємницького персоналу.

Сучасні тенденції світової патентно-ліцензійної торгівлі. Географія поширення інновацій на світовому ринку технологій є вкрай нерівномірною і має чітку залежність від науково-технічних потенціалів країн. 9/10 світового обсягу патентів та ліцензій, а також витрат на науково-дослідні та проектно-експериментальні розробки, надходжень і платежів за трансфер технологій припадає на десятку ринково розвинутих країн.

Як свідчать наведені в таблиці дані, провідні позиції у світовому нетто-експорті технологій належать США. Надходження в цю країну та продаж нею патентів та ліцензій зросли в 1975–1995 рр. вдесятеро і сягають 27 млрд. дол. США. тобто 56 % загальносвітового обсягу (48 млрд. дол. США).

Наступні місця зі значним відставанням займають Японія, Велика Британія, Німеччина. Франція, а також Італія, Нідерланди, Швеція, Швейцарія. Хоча ці країни є технологічними лідерами, більшість із них залишаються нетто-імпортерами технологій – їхні платежі за придбані патенти і ліцензії значно перевищують надходження за продаж власних. Позитивне сальдо ліцензійної торгівлі мають протягом останніх десятиріч лише США, Велика Британія та Швеція. Характерним є надвисокий ступінь монополізації світового ринку технологій – набагато вищий, ніж в інших сегментах міжнародної торгівлі. До 90 % нових технологій спрямовуються внутрішньокорпоративними каналами, відповідна частка платежів надходить від закордонних філіалів до материнських компаній. Внутрішній трансфер є усталеною формою маскування і максимізації прибутку ТНК, збереження їх технологічно-го лідерства.

Провідні країни – продуценти технологій утворюють своєрідний «високотехнологічний полюс» сучасної світової економіки. Його найближче оточуюче середовище складають науково-технічні системи:*

інших розвинутих держав – членів ОЕСР;*

нових індустріальних країн;*

Китаю та кількох колишніх соціалістичних країн, що подолали кризу ринкової трансформації.

Ці групи держав мають власні технологічні напрацювання в деяких сферах НТР. досягли певних «нішевих проривів» на світовий ринок технологій, адаптують до національних умов та імітують (реверсивна інженерія) інновації та технології, що генеруються «полюсом».

«Периферію» планетарного технологічного середовища становлять країни, що розвиваються. На ці країни, що переважають за чисельністю населення, припадає приблизно 4% світових витрат на НДДКР, 10 % інженерно-технічних кадрів. У більшості з них науково-технічні потенціали перебувають у зачатковому стані, і ці країни є переважно реципієнтами міжнародної технічної допомоги. Деякому пожвавленню їх діяльності в науково-технічній сфері сприяли заходи ТНК щодо залучення до технологічного пошуку місцевих дослідницьких центрів і персоналу, хоча обсяг витрат на їх фінансування не перевищує 10 % власних внутрішньокорпоративних. Платежі за технології країн, що розвиваються, сягають 1/3 зростання їх величезної зовнішньої заборгованості, не перевищуючи водночас 15 % світового обсягу платежів за ліцензії.

Проблеми розвитку науково-технічного потенціалу України. Хоча позиції та перспективи України на світовому ринку технологій є за багатьма критеріями більш сприятливими, ніж у країн, що розвиваються, в останнє десятиріччя ми мали в цій сфері сталу від’ємну динаміку’.

Так. у ліцензійній торгівлі України склалося негативне платіжне сальдо, яке зростає. У 2000 р. витрати на дані цілі з імпорту (роялті та ліцензійні послуги) становили 17,3 млн. дол. США, надходження – 1,3 млн. дол. США. З 226 ліцензійних угод, укладених 58 господарськими суб’єктами України на початок 2000 р., 53 (21,2 %) стосувалися права на використання винаходів, 35