їх розподіл по країнах має такий вигляд: 20 (33,3 %) з Росією, 6(10 %) -Польщею, 5 (8,3 %) – Китаєм, по 3 (5 %) – з Молдовою. США та Іраном. На відміну від усталеного на Заході внутрішнього трансферу інновацій, абсолютно переважає «продукція» вітчизняних дослідницьких структур, яка являє собою новації, тобто невпроваджені нововведення.

На частку Національної Академії наук України – головного продуцента наукових знань і технологій у країні (майже 200 наукових установ з чисельністю працівників 42,9 тис. осіб) – припало лише 6 Ні-Tech ліцензійних угод, що підписані в 1999 р. з партнерами з далекого зарубіжжя (США, Німеччина, Ірландія, Китай, В’єтнам та Польща). До того ж ця заслуга належить тільки чотирьом установам НАН: інститутам надтвердих матеріалів, імпульсних процесів і технологій, металів та сплавів, технічної теплофізики.

Із 27 закуплених за цей же рік закордонних ліцензій 14 стосуються прав використання винаходів, промислових зразків, товарних знаків, корисних моделей, 13 – ноу-хау та послуг типу інжиніринг. Провідними ліцензіара-ми для України залишаються партнери з Росії та Німеччини. Хоча використання ліцензій є в цілому економічно вигідним, але залучаються до цієї діяльності лише кілька десятків підприємств, питома вага виготовленої за ліцензіями промислової продукції не перевищує 0,3 % її загального виробництва. До того ж майже всі ліцензійні технології не належать ні до новітніх (мають 10–15-річний «вік»), ні до наукомістких. Отже, відбувається не трансфер, а дифузія вже ринково «відпрацьованих» технологій. Такими є, наприклад, імпортовані останнім часом процеси випуску тютюнових виробів, коксу, поліетилену тощо. Можна стверджувати, що, за аналогією з трансфером у країни, що розвиваються, здійснюється делокалізація, тобто переміщення, в Україну іноземних трудо-, ресурсомістких та еколого-небезпечних виробництв.

Далі, патентна діяльність. Загалом вона може розглядатися як синтетичний показник творчого потенціалу й новаторської активності нації. В кількісному плані цей показник в Україні характеризують 0,5 % заявки щодо видачі охоронних документів на інтелектуальну власність на 10 тис. ос. (у США і Японії – 3,5 і 27 відповідно). Чисельність винахідників, за офіційною статистикою, скоротилася за кілька останніх років майже в 1,5 раза. Всього на початок 1999 р. зареєстровано 25 897 патентів на винаходи, 288 – на корисні моделі, 2 472 – на промислові зразки, 11 244 – на знаки для товарів і послуг.

Якісне ж наповнення цієї статистики характеризує те, що більшість патентів до останнього часу реєструється без проведення експертизи по суті (!?). Досі не створено передбаченої законодавством ефективної системи видачі 20-річних патентів із проведенням відповідної експертизи, а тривалість розгляду заявок на винаходи сягає 4–5 років. Переважають, за Міжнародною патентною класифікацією: здоров’я, розваги, прилади (вимірювання, оптика, фотографія), хімія (біохімія, виробництво цукру, шкіри), медикаменти, формування металу. Високі комплексні технології в цій номенклатурі є поодинокими.

Міжнародне визнання в країнах далекого зарубіжжя дістають щорічно не більше десяти вітчизняних патентів. У Росії динаміка патентування українських винаходів набрала в 1995–1998 рр. такого вигляду: 1409; 707; 438; 251. Щорічні витрати України, пов’язані з охороною прав на об’єкти промислової власності, сягають 5,0 млн. дол. США, доходи – лише приблизно 10,0 млн. грн.

Останніми роками в Україні набули відчутного розвитку лізингові операції, їх загальний обсяг, за даними асоціації «Укрлізинг». сягає 700 млн. дол. США, 3/4 з яких становлять міжнародні трансакції. 50 % їх припадає на сільгоспмашини, 25 % – на промислове обладнання, 20 % – на авто- та авіатехніку. Однак цей перспективний напрям трансферу технологій є, по-перше, одностороннім (імпорт) і, по-друге, має не науково-технічний, а експлуатаційно-виробничий характер.

Великі надії масштабно залучити прогресивні зарубіжні ноу-хау і ноу-вай покладалися на створення спільних підприємств на території країни. Однак на сьогодні переважна більшість із понад 3 тис. зареєстрованих джойнт-венчурз діють у сферах зовнішньої та внутрішньої торгівлі, фінансів, посередництва, а не у сферах науки, техніки, технології. «Головний біль» зарубіжних і вітчизняних підприємців – нестійкий інвестиційно-правовий клімат, корупція та криміналізація економіки, її загальна дезорганізація.

І, нарешті, звернімося до міжнародного науково-технічного співробітництва, яке є традиційно найрепрезентативнішою формою зовнішньої техноінтеграційної діяльності суб’єктів науково-технічного, а точніше – наукового потенціалу України.

Правове середовище для такого співробітництва створюють близько 40 міжурядових і міжвідомчих угод з відповідними структурами й фондами низки країн, із міжнародними організаціями. Обсяг фінансування за цими угодами спільних програм підтримки фундаментальних та прикладних досліджень, розвитку технологій та інновацій, викладацької діяльності та освіти порівнянний з обсягом національних бюджетних асигнувань на науково-технічну сферу. Загальне позитивне сальдо, тобто перевищення надходжень за виконання замовних робіт над витратами зі спільних розробок, у 1998–1999 рр. варіювалося від 48 до 34 млн. дол. США.

Ще доволі високий у світі рейтинг вітчизняних наукових шкіл ілюструє така статистика. В 1999 р. вченими НАН України в рамках міжнародного співробітництва виконувались дослідження зі 147 довгострокових та 366 окремих наукових тем. Тільки за один рік вони взяли участь у 714 міжнародних конференціях, конгресах, симпозіумах, виставках тощо. З-за кордону одержано 310 грантів, 20 стипендій, у 22 випадках – допомога від різних фондів, 320 робіт виконувалися на контрактній основі для організацій ЗО країн світу. 150 українських спеціалістів стажувалися в іноземних наукових установах. Тут вийшли друком 10 монографій наших учених, понад 2,0 тис. статей та наукових доповідей.

У процесах міжнародної комерціалізації інтелектуальної сфери держави Дедалі відчутнішу роль відіграють