за РФ місце серед її торговельних партнерів посідав Туркменистан, частка якого в зовнішній торгівлі вкрай нестабільна (від 5 до 9 %) залежно від можливостей оплати поставок туркменського газу. Далі йдуть Білорусь та Казахстан, суттєвому розширенню відносин з якими заважає пріоритет їхнього співробітництва з членами Митного союзу, який обмежує зв’язки з іншими країнами. На частку ж торгівлі України з шістьма членами СНД, що не входять до Митного союзу – САЕС, у 2000 р. припадало всього 13,7 % торгівлі з цим регіоном. Значні труднощі (пов’язані зокрема з високим дисбалансом торгівлі з ЄС) становить і переорієнтація зовнішньоекономічних зв’язків на інших партнерів поза межами Співдружності, які позитивно ставляться До розгортання політичного й набагато стриманіше – до розширення й поглиблення економічного співробітництва з Україною. Характерним є у цьому зв’язку рішення визначального для майбутньої геоекономічної долі Європи саміту Європейської Ради ЄС (Гельсінкі, 10–11 грудня 1999 р.), який чітко окреслив перспективи розвитку та розширення Європейського Союзу. Ані в «Стратегії ЄС щодо України», ані в інших документах цього саміту не йдеться про якісні зміни в економічному співробітництві з Україною, вона не розглядається як можливий член або навіть асоційований член ЄС. Тому в регіональному розрізі Росія на короткострокову та середньострокову перспективу безумовно зберігатиме свою позицію як провідний партнер України в сфері економічних відносин.
При оцінці взаємин з цим партнером необхідно враховувати той факт, що нині й на зазначений перспективний період Росія щодо України є й виступатиме надалі водночас як ринок покупця й ринок продавця. Справа в тому, що РФ має необхідні валютні резерви для закупівлі практично всіх аналогів українських товарів у інших країн, тому може диктувати (як ринок покупця) ціни та умови імпорту з України на свою користь. Водночас, оскільки Україна за період після розпаду СРСР не спромоглася забезпечити себе альтернативними джерелами одержання товарів критичного імпорту, РФ (як ринок продавця) має змогу встановлювати вигідні для себе параметри торговельних відносин з українськими споживачами. Із трьох варіантів таких відносин – на принципах незалежності, взаємозалежності або залежності партнерів – у російсько-українських відносинах переважає саме остання, найбільш невигідна для України модель.
Таким чином, у сучасних умовах економічна складова відносин «Україна – СНД» фактично зводиться до взаємин двох країн – України та Росії, яка до того ж відіграє вирішальну роль у визначенні загальної політики ЄАЕС щодо третіх держав (на його членів у 2000 р. припадало 37,9 % зовнішньої торгівлі України в цілому та 86,39 % торгівлі з країнами СНД). Щодо інших геополітичних складових цих відносин (зовнішньополітичних пріоритетів, орієнтації владних структур, ментальності населення тощо) домінанта в комплексі зв’язків України з сукупністю держав СНД виражена не так однозначно, але фактор економічної залежності від РФ справляє суттєвий вплив і на ці складові.
За сукупністю геополітичних факторів відносини України з СНД можна згрупувати таким чином:*
відносини з Росією, яка домінує на теренах СНД та у відносинах з Україною;*
відносини з іншими членами Євразійського економічного співтовариства;*
відносини з так званою групою ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), яка в цьому складі сформувалася у квітні 1999 р. у Вашингтоні, під час відзначення 50-річчя НАТО.
Дещо осібно розвиваються відносини з Вірменією, яка в багатьох вимірах дотримується позиції членів Митного союзу, та Туркменистаном, який дедалі активніше ігнорує співробітництво в межах СНД.
Крім зазначених, на економічну складову відносин України з Росією значний вплив справляють інші фактори. Насамперед ідеться про загальну економічну ситуацію в обох країнах, які майже за весь період 90-х років перебували в стані економічної кризи. Темпи падіння ВВП Росії коливалися від 14,5 % у 1992 р. до 3,5 % у 1996 р., лише з 1997 р. почався його приріст. При цьому в Україні удари кризи були набагато відчутніші – зменшення ВВП коливалося від 22,9 % у 1994 р. до 0,4 % у 1999 р. В обох країнах більш-менш збереглося виробництво лише окремих, значною мірою зорієнтованих на експорт галузей (військово-промислового комплексу в обох державах, енергетичного в РФ та металургійного в Україні). В цілому ж народне господарство перебувало в стані, який російські вчені характеризують як «патекономіку»1. Вихід з такого стану за рахунок внутрішніх імпульсів неможливий, бо наявні національні ресурси суспільство змушене витрачати не на піднесення виробництва, а на стагнаційне попередження подальшого кризового падіння економічних показників та життєвого рівня населення. Така стагнація водночас створює несприятливі умови для залучення зовнішніх джерел переходу до розширеного відтворення – не випадково Росія та Україна суттєво відстають від більшості постсоціалістичних держав за рівнем залучення іноземних інвестицій, які на початок 2001 р. становили відповідно близько 200 та 78 дол. на душу населення в цих країнах проти 1,5–2,5 тис. дол. в Угорщині. Естонії, Чехії та Польщі.
Певне економічне пожвавлення останніх років у РФ та Україні пов’язане зі сприятливою кон’юнктурою світового ринку для експорту товарів енергетичного, сировинного, металургійного та військово-промислового комплексів цих двох країн. Воно поки що не базується на внутрішніх передумовах стабільного саморозвитку їхніх національних економік. Лише за кількарічного збереження вихідних тенденцій господарського розвитку обох країн можна буде констатувати сталий характер їх відходу від економічної кризи.
Внаслідок цього склалася така ситуація, коли не можна розраховувати на суттєве розширення українського експорту до Росії за неможливості скорочення закупівлі в неї енергоносіїв та інших товарів критичного імпорту. Отже, дисбаланс зовнішньої торгівлі України з РФ