Необхідно враховувати й різницю у вихідних мотивах розвитку співробітництва двох країн. Пріоритетним мотивом для України з її залежністю від критичного імпорту та російського ринку збуту є економічний фактор. У відносинах РФ з Україною, як і з усіма іншими пострадянськими державами, до останнього часу домінували саме геополітичні інтереси.

Світова практика свідчить, що геополітичний підхід базується на використанні комплексу різноманітних підойм впливу на партнера, зокрема на раціональному поєднанні політичних та економічних важелів. Модель такого поєднання, яку застосовувало керівництво РФ протягом останнього десятиріччя, не виправдала себе навіть щодо найближчих її союзників – про це свідчить торговельна війна з Казахстаном у 1999 р. або складність вирішення економічних проблем у Союзній державі Росії та Білорусі.

Необхідно зазначити, що після залишення наприкінці 1999 р. Б.Єльциним політичної арени акценти у ставленні керівництва Росії до України та інших країн СНД дещо змінилися. З огляду на неефективність попередньої політики щодо відносин з партнерами адміністрація президента В.Путіна обрала прагматичну модель співробітництва, в якій загальні геополітичні та геоекономічні підходи не протиставляються, а поєднуються в інтересах посилення господарського потенціалу РФ та зміцнення її позицій у регіоні СНД. Важливі елементи такої моделі – фактична відмова від прагнення до суцільної інтеграції всіх пострадянських держав, орієнтація на посилення «інтеграційного ядра» (у вигляді утвореної в грудні 1999 р. Союзної держави Росія – Білорусь та проголошеного в жовтні 2000 р. Свразійського економічного співтовариства, куди увійшли п"ять членів Митного союзу СНД – крім двох названих вище, також Казахстан, Киргизстан та Таджикистан). Складовою цієї нової російської політики є також селективний підхід до кожного з партнерів із визначенням найсприятливіших зон збігу взаємних інтересів, а отже орієнтація на двосторонні, а не багатосторонні форми взаємин, як це було раніше.

Яскравим виявом такого нового підходу стала зустріч президентів Л.Кучми та В.Путіна в Дніпропетровську в березні 2001 р., під час якої були обговорені такі важливі для обох країн проблеми, як посилення співробітництва в галузях космонавтики та літакобудування, об’єднання електромереж та транзиту електроенергії на Захід тощо. Характерно, що поряд із позитивними зрушеннями у взаємовигідному співробітництві в цих галузях РФ не поступається своїми інтересами стосовно захисту національного ринку від українського експорту продукції металургії, АПК, пом’якшення боргових зобов’язань за поставки енергоносіїв тощо.

Таке ставлення російської сторони не свідчить про раціональне використання нею прагматичної моделі взаємодії двох держав. Хоч як парадоксально, але її більш гнучке застосування може піти на користь інтересам самої Росії, не кажучи вже про позитивні наслідки для України. Переведення економічних зв’язків на рейки взаємовигідного співробітництва сприяло б обопільному відкриттю національних ринків, що матиме першочергове значення для динамізації не лише українського, а й російського виробництва. Справа в тому, що за сучасної моделі відносин другий за обсягом у межах СНД ринок об’єктивно також є практично зачиненим для більшості російських товарів – через обмеження на український експорт невеликі валютні резерви використовуються в основному на закупівлю в РФ товарів критичного імпорту (в останні роки на товарну групу «Мінеральні продукти» припадало близько 3/4 вартості російських поставок до України).

Перехід до такої, більш раціональної, моделі відносин є важкою справою, бо вимагатиме не лише перебудови економічного механізму двосторонніх відносин, а й зламу вже вкорінених стереотипів ставлення до партнера, подолання опору налаштованих на конфронтацію політичних сил. Тому навіть часткові кроки назустріч обопільним інтересам можуть дати суттєвий ефект для обох країн. До таких кроків можна віднести перехід до режиму зони вільної торгівлі, активізацію створення промислово-фінансових груп, підтримку наявних та нових об’єктів виробничої кооперації тощо. Особливе значення може мати взаємне узгодження рівня міждержавних поставок. До цього часу їхня динаміка визначалася вкрай високою нестабільністю. В останні п’ять років коливання щорічних поставок до РФ у такій товарній групі, як «Продукти рослинного походження», відбувалися в діапазоні від зростання у 2.5 рази до спаду в 5 разів, у групі «Продукція харчової промисловості» – від збільшення в 1,8 рази до зменшення у 2 рази тощо. Такі різкі коливання в основному були викликані не економічними причинами, а прямими заходами російського уряду з обмеження імпорту цукру, прокату та інших найвагоміших статей українського вивозу до РФ, що, до речі, призвело до зростання несплат за поставки російського газу, нафти та інших енергоносіїв. Саме така нестабільність не дає змоги закладати у виробничі програми українських підприємств (насамперед чорної металургії й особливо АПК) обсяги експорту до Росії, в тому числі й для зменшення заборгованості перед нею.

Суттєво змінити роботу на основному зовнішньому ринку має й українська сторона. Необхідно, зокрема, створити мережу спеціалізованих у галузевому або регіональному вимірі торговельних домів, асоціацій, консорціумів для здійснення експортно-імпортних операцій з російськими партнерами. Останнім часом підвищився інтерес до співробітництва з боку прикордонних областей РФ, Саратовської. Московської та деяких інших адміністративно-територіальних одиниць Росії, що має викликати адекватну реакцію можливих українських партнерів. Досі недостатня увага