Закон також визначає органи, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг. Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:

щодо ринку банківських послуг - Національним банком України;

щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів - Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Регулюючий вплив Національного банку на діяльність інших банків здійснюється за такими основними напрямами: створення законодавчих та інших умов, які б дозволили банками реалізувати свої економічні інтереси (організаційно-правовий напрям); встановлення законодавчих нормативів та нагляд за їх дотриманням з метою забезпечення ліквідності банківської діяльності (напрям опосередкованого економічного впливу).

Методи банківського регулювання центральним банком матеріалізуються через систему заходів, які умовно поділяють на превентивні, що застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків за тієї чи іншої економічної ситуації, та протекційні, що вживаються для захисту від уже існуючої ситуації.

До превентивних заходів, зокрема, можна віднести: вимоги щодо розміру та структури власного капіталу банку; вимоги щодо ліквідності; диверсифікацію банківських ризиків; обмеження виконуваних операцій.

До протекційних заходів належать: створення системи гарантування вкладів; формування банками резервів на покриття кредитних та інших ризиків; рефінансування центральним банком комерційних банків; допомога інших державних органів [33; с.84-85].

Велике значення для ефективності банківського регулювання має нормотворча функція Національного банку України. Національний банк України як суб'єкт правовідносин наділений специфічним правом — правом законодавчої ініціативи. Дане право закріплене у статті 93 Конституції України, відповідно до якої право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

Нагляд за діяльністю банків НБУ та його установи традиційно здійснюють за допомогою двох методів: безвиїзний (дистанційний, заочний) нагляд; виїзне інспектування банків.

Відповідно до статті 38 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» державна комісія з цінних паперів та фондового ринку і її територіальні відділення здійснюють контроль за випуском та обігом цінних паперів, за винятком приватизаційних. Контроль за обігом приватизаційних паперів здійснює Фонд державного майна України.

Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку призначаються державні представники на фондових біржах. Вони уповноважені здійснювати контроль за додержанням положень статуту і правил фондової біржі та мають право брати участь у роботі керівних органів фондових бірж.

В цілому, існуюча в Україні система регулювання та нагляду щодо фінансової сфери не може бути визнана ефективною. Особливо складною є ситуація на фондовому ринку. Регулювання у цій сфері здійснювали в Україні різні органи державної влади з різною ефективністю. Закон України “Про цінні папери та фондову біржу”, прийнятий у червні 1991 року, визначив в якості регулятора цього сегменту фінансового ринку Міністерство фінансів України. З 1996 року ці функції виконує Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України (ДКЦПФР).

До цього часу ефективність регулювання на  є досить низькою, про що свідчать незначні обсяги цього ринку, а також суттєві деформації корпоративних відносин в Україні, що відчувається досі у майже постійних переділах власності та гучних корпоративних конфліктах [26; с.7].

Регулювання страхового ринку на різних етапах здійснювали Комітет по страховому нагляду та Міністерство фінансів України. Організаційна перебудова не спричинила жодних змін у регуляторній політиці, ефективність якої залишалася низькою. Свідченням цього було використання різних фінансових схем у страхуванні, за допомогою яких значні суми коштів були вивезені за кордон, виведені з-під оподаткування, а також вкрадені у страхувальників.

Діяльність решти фінансових установ до появи у 2003 році Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг) взагалі не регулював жоден державний орган.  На сьогодні Держфінпослуг приділяється особлива увага регулюванню таких сфер фінансової діяльності, як страхування, недержавне пенсійне забезпечення, а також недопущенню відмивання коштів злочинного походження через небанківські фінансові установи.

Відповідно до статті 3 Положення “Про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України”, затвердженого Указом Президента України від 4 квітня 2003 року № 292/2003 основними завданнями Комісії у межах її повноважень є: проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері надання фінансових послуг; розроблення і реалізація стратегії розвитку ринків фінансових послуг; здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства в цій сфері; захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування заходів впливу з метою запобігання порушенням законодавства на ринках фінансових послуг та їх припинення; узагальнення практики застосування законодавства України з питань функціонування ринків фінансових послуг, розроблення і внесення пропозицій щодо його удосконалення; запровадження міжнародно визнаних правил розвитку ринків фінансових послуг; сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

В той же час, незважаючи на значні зрушення правового регулювання на фінансовому ринку, недостатнім залишається рівень державного регулювання діяльності таких суб’єктів інфраструктури фінансового ринку, як ломбарди, кредитні спілки та компанії, що займаються довірчим управлінням.

З кінця 1990-х років у галузі державного регулювання фінансової системи України утворились дві протилежні тенденції. З одного боку, динамічно зростаючий фінансовий ринок потребував “жорсткої руки”. З іншого ж боку, міжнародні фінансові організації оголосили курс на дерегулювання  підприємницької діяльності. Необхідність співіснування цих тенденцій призвела до дискретного характеру адміністративної реформи в Україні. Замість  запровадження світового досвіду  регуляторної політики з ліберальними суспільно-економічними принципами в Україні посилювався фіскальний та адміністративний тиск на фінансових агентів. Останні ж  прагнуть адаптуватись до жорстких умов існування, намагаючись виконувати численні регулятивні вимоги лише формально [27; с.24].

Інструмент