доведення галузі до високорентабельного функціонування або до певного рівня дотаційності у випадку збереження державного регулювання цін на її продукцію на початковій стадії реформ;

забезпечення конкурентоспроможності продукції галузі на внутрішньому ринку при зниженні протекціоністського захисту, а надалі - і на зовнішньому ринку;

активізація перетікання капіталу як у галузі, так і між галузями;

екологізація виробництва.

Виробнича реструктуризація означає проведення на рівні суб’єктів наступних заходів:

удосконалювання виробничої структури відповідно до ринкового попиту;

техніко-технологічна реконструкція виробництва;

оптимізація структури продукції, що випускається, і підвищення її конкурентоспроможності;

ресурсозбереження, мінімізація й утилізація відходів виробництва.

Для проведення галузевої і виробничої реструктуризації в базових галузях необхідно провадити секторний аналіз стану і перспектив розвитку галузей, структурна модернізація яких зажадає суттєвої урядової підтримки. До таких галузей варто віднести: електроенергетику, паливний комплекс, чорну і кольорову металургію, основну крупнотонажну хімію, важке машинобудування, військово-промисловий комплекс, промисловість будматеріалів.

На основі секторного аналізу під контролем Міністерства економіки в базових галузях повинні бути розроблені програми структурної перебудови, виходячи з який підприємства спромоглися б підготувати власні програми виробничої реструктуризації. Крім того, проведення секторного аналізу і розроблення програм з урахуванням перспектив зміни галузевої структури економіки повинні бути виконані для галузей виробничої інфраструктури - залізничного і морського транспорту, вантажних авіаперевезення, зв’язку. У галузевих програмах для виробництв, що не витримують конкуренції, необхідно зазначити орієнтири примусового згортання-виробництва, а також експортні квоти, установлювані з урахуванням перспективи реструктуризації конкретних підприємств (виробництв). Розроблення галузевих і виробничих програм реструктуризації варто доводити до набору конкретних проектів, що можуть фінансуватися як незалежно від державного бюджету, так і за його рахунок. Програми виробничої реструктуризації повинні передбачати також опрацювання тактики приватизації підприємств або тільки зміни форми управління (корпоратизація), крім тих державних підприємств, для яких на перехідний період доцільно відродити централізоване управління (казенні підприємства).

Для реструктуризації і діверсифікації виробничих комплексів, що мають тісний взаємозв’язок із суміжними виробництвами, підвищення ступеня переробки продукції і конкурентоспроможності базових галузей економіки, доцільно створювати об’єднання (консорціуми, фінансово-промислові групи), у які ввійшли б як основні й обслуговуючі їх підприємства галузі, так і пов’язані з ними тісними господарськими зв’язками підприємства інших галузей, а також фінансово-кредитні установи.

Основними функціями цих об’єднань стане інвестування в спільні проекти по структурній перебудові і діверсифікації виробництва, взаємне кредитування, здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Загальне керівництво зазначеними консорціумами або фінансово-промисловими групами буде здійснюватися за допомогою вхідних у нього або спеціально створених банків (інвестиційних компаній) або холдінгів. Для цих цілей попередньо, без об’єднання всі підприємства корпоратизуються. Приналежні державі контрольні пакети акцій цих підприємств (25-30%) передаються під трастове управління фінансово-кредитній установі, що входить до складу фінансово-промислової групи.

Розроблення програм структурної перебудови не повинно замикатися на галузевому рівні економіки, але це повинно носити і регіональний характер.

Регіоналізація структурних програм повинна здійснюватися шляхом розробки програм структурних змін в економіці регіонів, потенційно небезпечних щодо зростання структурного безробіття, створення більш сприятливого інвестиційного клімату в цих регіонах, розвитки інститутів, що сприяють структурно-інвестиційної діяльності і концентрації на пріоритетних напрямках регіональних інвестиційних ресурсів.

У умовах дефіциту державного бюджету економіка відчуває недостачу державних капітальних вкладень. Такі обставини змушують кардинально змінити інвестиційну стратегію держави і розвити відповідну мережу державних і змішаних інститутів для реалізації цих програм.

Насамперед необхідно чітко розмежовувати сфери залучення державних капіталовкладень. Вони повинні служити своєрідним каталізатором росту приватних капітальних вкладень і капіталовкладень приватного сектора. Державні капітальні вкладення полегшують і стимулюють приватні. Такий зв’язок виявляється в усіх країнах.

Прямі державні капіталовкладення не повинні направлятися в нормально- та високоприбуткові підприємства і галузі, за винятком тих випадків, коли вимагаються значні, непосильні на даному етапі приватному капіталу інвестиції в галузі з тривалим інвестиційним циклом. У основному, прямі державні капітальні вкладення повинні направлятися на об’єкти з більшою соціальною віддачею, чим економічні, а також у галузі виробничої інфраструктури (насамперед, транспорт і зв’язок) і підготовку кадрів для нових виробництв, тобто, у розвиток тих сфер, що забезпечують активізацію приватних капіталовкладень.

Центр ваги державної інвестиційної діяльності повинний переміститися на регіональний рівень. Для цього необхідно набагато більш питому вагу бюджетних коштів залишати на місцях, особливо там, де необхідно активізувати інвестиційну діяльність. Соціальні витрати місцевих бюджетів (поточні і капітальні), як і державного, необхідно перевести на жорстку нормативну основу (у розрахунку на душу населення), а усе або основну частину прибутків бюджетів, понад мінімальні нормативні розміри, направляти на фінансування проектів структурної перебудови господарського комплексу. Ефективною формою може бути змішане фінансування регіональних проектів, коли державні інвестиції складають, приміром, 40-50%, а інша частина фінансується місцевими органами самоврядування і що залучається приватним капіталом.

Скорочення державних капітальних вкладень на економічний і соціальний розвиток, а також проведення приватизації державних підприємств зажадає розширення кола інституціональних інвесторів, фінансових посередників - інвестиційних фондів закритого і відкритого типу, галузевих і міжгалузевих холдінгових компаній, регіональних асоціацій, довірчих товариств. У свою чергу, стають насущними функції органів державного управління програмами розвитку в регіонах по ліцензуванню цих інститутів, організації підготовки кадрів для них і їхньої атестації, сприянню в створенні мережі аудиторських і консультаційних фірм [44].

Розділ . Обгрунтування капіталовкладень

2.1. Врахування рівня ризику. Методи кількісного аналізу при управлінні ризиками в інвестиційній діяльності

Суттєвим фактором, що впливає на оцінку ефективності інвестиційного проекту, є фактор ризику. Оскільки ризик в інвестиційному процесі, незалежно від його конкретних форм, зрештою з’являється у вигляді