На думку Фрідмена, “жодне суспільство не може існувати, спираючи винятково на директивний метод”, чи “керуватися винятково принципами добровільного співробітництва”. Однак “важливо, у якій пропорції співіснують ці два фактори: чи виявляється елемент добровільного обміну в основному в “підпільній” діяльності, що процвітає в результаті домінуючого директивного методу, чи ж принцип вільного обміну є основним принципом організації суспільства і доповнюється в більшому чи меншому ступені елементами примушення”.

Таким чином, існування вільного ринку не знижує, за Фрідменом, необхідності існування уряду. Уряд необхідний як форум для визначення “правил гри” і як арбітр, що тлумачить установлені правила і забезпечує їхнє дотримання. Ринок різко звужує коло питань, який потрібно вирішувати політичними засобами, і зводить до мінімуму необхідність прямої урядової участі в грі. Сфера діяльності держави в економіці повинна обмежуватися регулюванням кількості грошей у обігу, боротьбою з природними монополіями, окремими недосконалостями ринку чи ж соціальною допомогою в питаннях, що стосуються дітей і недієздатних членів суспільства.

Монетаристи вважають, що гроші являють собою особливий вид активів. Контроль над кількістю грошей припускає контроль над активами (у деяких випадках над пасивами). Фрідмен визначає гроші в обігу як “суму грошей поза комерційними банками і внесками цих банків”. Гроші в обігу створюються шляхом державної емісії асигнацій, монет і шляхом видачі грошей у борг банками. Причому банківська система видає гроші позичальникам двох типів: державі і приватному сектору.

Потреба державного сектора в коштах може привести чи не привести до створення нових грошей. Якщо держава для покриття дефіциту бюджету використовує збільшення податків, то гроші не створюються. Якщо ж вона бере позики, то з’являються нові гроші. Гроші можуть також створюватися шляхом залучення позик із позабанківської сфери за рахунок реалізації державних цінних паперів.

Другим фактором, що веде до створення грошей, є позики приватного сектора.

Визначений вплив на кількість грошей у обігу робить і величина обміну національної валюти на іноземну. З усіх перерахованих факторів, що впливають на кількість грошей у обігу, найбільш просто піддається впливу розрахунок потреби державного сектора в позиках, і саме цей фактор займає центральне місце в заходах, пов’язаних з контролем над величиною грошової маси.

Однак Фрідмен вважає, що тільки контроль над величиною державних позик не дозволяє регулювати кількість грошей. Сутність проблеми, на його думку, значно ширше. “Дані за планованим скороченням позик державного сектора є оманливими, тому що ступінь впливу такого роду скорочень на інфляцію невідома, жорстокого причинно-наслідкового зв’язку між потребами державного сектора в позиках і зростанням грошової маси немає".

Далі Фрідмен робить висновок, що для визначення тієї величини, в яку обходиться суспільству утримання державного апарата, необхідно контролювати загальний обсяг державних витрат і прагнути до його мінімізації. У цьому випадку безпосередньо ринок в остаточному підсумку визначить необхідну оптимальну кількість грошей. На думку Фрідмена, кількість грошей в обігу не можна контролювати за допомогою зміни норми відсотка. Норма відсотка є інструментом контролю над кредитом, що являє собою лише деяку частину грошової маси. Звідси робиться висновок, що кількість грошей необхідно контролювати безпосередньо за допомогою невеликої бази фінансових активів. Його заперечення проти контролю над нормою відсотка засновані також на тому положенні, що якщо держава з метою скорочення інфляції піднімає норму позикового відсотка шляхом введення високих дисконтних ставок на державні облігації, то сам цей захід свідчить про те, що держава очікує високих темпів інфляції. У цьому випадку виникаюче загальне прагнення позбутися особистості ще більше підхльостує інфляцію. Крім того зростаюча державна заборгованість у майбутньому важким вантажем лягає на економіку. Виходячи з вище сформульованих теоретичних положень монетаризму можна зробити висновки щодо принципів державної політики контролю грошового обігу:

1. Тонке регулювання грошової системи неможливе. Тому для стимулювання виробництва необхідно в нормальних умовах прагнути до постійного (низького) темпу збільшення кількості грошей у обігу. (У Кейнса: невеликий дефіцит державного бюджету призводить до незначної керованої інфляції, що в умовах державного контролю над нормою відсотка буде стимулювати ділову активність);

2. Важливіше контролювати кількість грошей у обігу, чим норму відсотка й обсяг кредиту;

3. Не можна постійно підвищувати рівень зайнятості за допомогою бюджетного дефіциту. Кейнс розглядає обмежене зростання бюджетного дефіциту як каталізатор зростання приватних інвестицій, що сприяють зникненню хронічного масового безробіття в умовах економіки з обмеженим попитом. На думку Фрідмена, в умовах існування природної норми безробіття зростання державних витрат на додаткове створення робочих місць призводить до розбалансованості ринку і зростання інфляції, що знижує загальну ефективність економіки;

4. Плаваючі валютні курси краще фіксованих. Фіксовані курси несумісні зі зняттям обмежень на вільний обмін валют. При використанні фіксованих курсів виникає чорний ринок, за цінами якого здійснюється більшість угод. Наявність чорного ринку була однією з причин скасування золотодоларового стандарту в 1971р.

Останній принцип дуже важливий у зв’язку з тим, що регулювання платіжного балансу традиційно вважалося однією з найважливіших функцій держави.

Способи регулювання платіжного балансу зводилися