"І.Г.Фарбеніндустрі" розпочав виробництво стрептозону, перейменованого на пронтозил. Мільйони хворих чекали на цей рятівний засіб. Та встановлювали ціни на нові ліки й монопольно розпоряджалися їх виробництвом керівники "І.Г.Фарбеніндустрі", які запатентували пронтозил. Це спровокувало обурення лікарів, учених, громадськості різних країн.

Багато вчених дотримувались думки, що протимікробні властивості має не весь барвник, а лише певна його частина. Якщо це припущення підтвердиться, міркували хіміки, то можна буде застосовувати з лікувальною метою саме цю частину препарату, тож виробники пронтозилу втратять монопольне право на нього. Перевірити цей здогад взялися науковці всесвітньо відомого Інституту імені Л.Пастера (Франція). Подружжя Трефуель, а також Ф.Нітті і Д.Бове, вивчаючи структуру пронтозилу, встановили, що в організмі він розкладається, внаслідок чого виділяються сульфаніламіди, з якими пов'язана хіміотерапевтична активність препарату. А ще у 1908 році студент Віденського університету П.Гельмо синтезував параамінобензолсульфаніламід і опублікував з цього приводу наукову статтю. У різних країнах світу почали синтезувати параамінобензолсульфаніламід, який увійшов у медичну практику під назвою білого стрептоциду. Для промислового виробництва цього препарату відтоді не існувало перешкод.

У Радянському Союзі цю сполуку синтезував у Всесоюзному науково-дослідному хіміко-фармацевтичному інституті ім. С. Орджонікідзе хімік М.В.Рубцов - у лабораторії професора О.Ю.Магідсона. Тут же синтезовано основні сульфаніламіди (білий стрептоцид, сульфатіазол, норсульфазол, етазол та ін.). У 1939 році С.Л.Лібов довів, що сульфатіазол можна застосовувати як місцевий засіб для лікування гнійних ран. Препарат дістав широке застосування в медичній практиці. Завдяки сульфаніламідним препаратам тисячі хворих змогли швидше одужати.

Поразка чи поштовх до нових відкриттів?

Виникло запитання: який механізм дії цих речовин? Англійський бактеріолог Д.Вудс вивчав вплив різноманітних речовин на протимікробну активність сульфаніламідів. У 1940 році він виявив цікавий факт: в екстрактах із тканин дріжджів та бактерій і в гної є стійка до високої температури речовина, що пригнічує антимікробну дію сульфідину. Якось, проводячи черговий дослід, Д.Вудс додав до культури стрептокока, крім сульфідину, ще параамінобензойну кислоту (ПАБК). Вийнявши з термостата культуру стрептокока, дослідник виявив, що мікроорганізми розвивалися так, ніби до них не додавали протимікробного засобу. Численні повторення досліду підтвердили, що ПАБК перешкоджала розвиткові специфічних властивостей стрептоциду, сульфідину та інших сульфаніламідних препаратів. З'ясовуючи хімічну структуру речовин з антисульфаніламідним впливом, Д.Вудс установив, що вони є ароматичними амінокислотами, подібними до білого стрептоциду, які не вступають з ним у хімічну реакцію.

Майже одночасно інший німецький учений - П.Філдс - в експериментальних дослідженнях дійшов висновку, що вплив лікарської речовини на мікроорганізм нагадує процес пригнічення ферменту речовиною-блокатором. У 1940 році Д.Вудс і П.Філдс висунули гіпотезу про те, що ПАБК - потрібна речовина для росту мікроорганізмів. Сульфаніламіди конкурують з ПАБК за місце у ферментній системі бактерії, оскільки вони дуже близькі за хімічною структурою до кислоти.

Подальші дослідження дали змогу точніше визначити роль ПАБК у рості й розмноженні мікроорганізмів. Виявилося, що для нормального функціонування деяких бактерій потрібна не сама ПАБК, а дигідрофолієва кислота. Вона синтезується в бактеріях із ПАБК, глутамінової кислоти й дигідроптерину. Поглинаючись мікробною клітиною з живильного середовища замість ПАБК, сульфаніламіди гальмують синтез дигідрофолієвої кислоти й перешкоджають цим самим ростові і розмноженню мікроорганізмів. У таких умовах захисні сили макроорганізму легко справляються з інфекційним процесом.

Тріумф, що супроводив клінічне застосування сульфаніламідних препаратів у перші роки після відкриття їхніх лікувальних властивостей, був затьмарений у 1937 році появою повідомлень про ускладнення під час лікування хворих білим стрептоцидом та іншими похідними параамінобензойної кислоти. Згодом, поряд з відкриттям нових сульфаніламідів і розширенням сфери їх клінічного застосування, було описано багато випадків ускладнень лікування тим чи тим препаратом. Тому важливим напрямком у досягненні бажаних результатів від застосування сульфаніламідів є розробка нових, ефективніших препаратів.

У 1955 році був синтезований препарат сульфапіридазин - білий стрептоцид, у молекулу якого введено метоксипіридазин.

З 1954 року у медичній практиці почали застосовувати сульфадиметоксин, білий стрептоцид, до сульфаніламідної групи якого введено диметоксипіримідин - складову частину білка організму.

Сульфапіридазин і сульфадиметоксин спричиняють значно менше ускладнень.

Одним із ефективних синтезованих сульфаніламідних препаратів є бактрим (бісептол), що містить дві діючі речовини - сульфаметоксазол і похідну діамінопіридину - триметоприм. Виражена протимікробна активність бактриму зумовлена вдалим поєднанням складових дії двох препаратів. На жаль, сьогодні очевидним є той прикрий факт, що абсолютна більшість мікроорганізмів звикла до сульфаніламідних препаратів. Водночас слід висловити цілком обґрунтоване припущення, що пошуки нових сульфаніламідних препаратів дадуть змогу винайти невідомі досі ефективні хіміотерапевтичні засоби, які продовжать славу сульфаніламідів і ще довго стоятимуть на захисті людства від інфекційних захворювань.

Література:

1. Батушкін В. В. Сучасні аспекти раціональної антибіотикотерапії. Клінічна фармакологія, фізіологія, біохімія. — 1999. — № 2 (Сучасна антимікробна терапія в клініці внутрішніх хвороб). — С. 187–204.

2. Белобородова Н. В., Богданов М. Б., Черненькая Т. В. Алгоритмы антибиотикотерапии (руководство для врачей). — М., 1999. — 143 с.

3. Березняков И. Г., Страшный В. В. Антибактериальные средства: стратегия клинического применения. — Харьков: Константа, 1997. — 199 с.

4. Егоров Н. С., Баранова И. П. Бактериоцины. Образование, свойства, применение. Антибиотики и химиотерапия. — 2000. — № 6. — С. 33–40.