Очевидним є те, що таке визначення доволі точно окреслює це поняття і узгоджується з сучасним баченням цього питання екологічною наукою, наголошуючи на першочерговому значенні екологічних функцій лісів та обмеженості їх експлуатаційного значення. Використавши при визначенні поняття лісу відомий підхід академіка Сукачова український законодавець продемонстрував повагу до науково обґрунтованого правового регулювання суспільних відносин.

Усі ліси на території України становлять її лісовий фонд. До лісового фонду належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства.

До лісового фонду не належать (ст.4 Лісового кодексу України):

1)усі види зелених насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорій лісів;

2)окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках.

Створення таких насаджень і догляд за ними регулюється спеціальним законодавством.

Закон України «Про власність» (ст.1,9) встановлює, що ліси, як і інші природні ресурси, є об’єктами права виняткової власності народу України, який здійснює свої повноваження власника володіння, використання і розпорядження природніми багатствами через Верховну Раду України. Аналогічне положення знаходимо і у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища».

В той же час чинний Лісовий кодекс України (ст.6) розглядає усі ліси України як власність держави. Від імені держави лісами розпоряджаються Верховна Рада України. Свої повноваження щодо розпорядження лісами Верховна Рада України делегує відповідним місцевим радам народних депутатів, що визначені Лісовим кодексом та іншими актами законодавства.

Таким чином, можна константувати, що чинне законодавство зберігає виключну власність держави на ліси. Таке трактування права власності в цій сфері видається певним анахронізмом, ускладнює можливість використовувати приватний капітал в сфері охорони і захисту лісових ресурсів і абсолютно не рятує від масових вирубок та вивезення деревини з угідь в Українських Карпатах першу чергу і силами того ж приватного капіталу.

Оскільки ліс є невідємним компонентом біосфери, провести чітку межу між ним та іншими складовими довкілля неможливо. А звідси випливає і тісний взаємозв’язок між лісовим правом та екологічним правом. Єдиного погляду щодо співвідношення між цими двома поняттями не існує, тобто чи вважати лісове право окремою галуззю права, чи розглядати його як частину екологічного права – щодо цього вчені так і не домовилися.

Поряд з названими законами важливу роль в охороні довкілля (в тому числі лісів) відіграють закони, що відносяться до інших галузей законодавства: конституційного, адміністративного, цивільного, фінансового, кримінального тощо. Виконання правових вимог охорони довкілля і раціонального природокористування повинні забезпечувати правоохоронні органи (Конституційний Суд, загальні суди, арбітражні суди, міліція, прокуратура) та інші державні органи, діяльність яких опирається на відповідні закони.

В систему лісового законодавства України входить Лісовий кодекс України, прийнятий Верховною Радою україни 21 січня 1994 року, який замінив Лісовий кодекс Української РСР від 13 грудня 1979 року, та підзаконні нормативні акти в галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів (правила, положення, інструкції тощо). Підзаконні нормативні акти не повинні суперечити положенням Лісового кодексу. А він, в свою чергу, повинен узгоджуватися з положеннями Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», який визначений законодавцем базовим документом в галузі охорони довкілля.

Слід відзначити, що суспільні відносини, пов’язані з охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів з плином часу зазнають певних змін. Особливого прискорення цей процес набрав внаслідок здобуття Україною незалежності та переходом від командно-адміністративної до ринкової моделі економіки. Тому чинне законодавство не завжди пропонує правові регулятивні засоби, котрі є адекватними сучасній ситуації. З одного боку, певні нові явища ще не знайшли свого правового відображення (наявність прогалин в законодавстві), а з іншого боку, нормативні акти бувають переобтяжені нормами, що регулюють вже відмерлі види суспільних відносин, а часто і суперечать духу сучасного права та вимогам часу. Тому лісове право слід сприймати як динамічну систему, котра зазнає певних змін і буде зазнавати змін та доповнень у майбутньому.

Ще одним важливим напрямком розвитку є гармонізація українського лісового законодавства з міжнародним законодавством. Це об’єктивно диктується значним розширенням до багатьох міжнародних структур.

Людина активно впливає на ліси шляхом ведення лісового господарства – галузі матеріального виробництва в функції якої входять: вивчення і облік лісів; їх відтворення; охорона від пожеж, шкідників та хвороб; регульоване лісокористування та контроль за використанням лісових ресурсів. Головна особливість галузі полягає у тривалому періоді лісовирощування (50 – 100 років і більше).

Організація лісового господарства має забезпечувати правову і технічну регламентацію його раціонального ведення і використання лісових ресурсів залежно від природних та економічних умов, цільового призначення, місцерозташування, порядного складу лісів, а також функцій, які вони виконують(ст.33 Лісового кодексу України).

Основні вимоги щодо організації лісового господарства, які висуває Лісовий кодекс(ст.34) до відповідних державних органів та постійних лісокористувачів такі:

1) збереження лісів, охорона їх від пожеж, захист від шкідників і хвороб;

2) посилення водоохоронних, захисних, кліматорегулю- ючих, санітарно-гігієнічних, оздоровчих та інших властивостей лісів з метою охорони здоров'я людей і поліпшення навколишнього природного середовища;

3) безперервне, невиснажливе і раціональне використання лісів для планомірного задоволення потреб виробництва і населення в деревині та іншій лісовій продукції;

4) розширення відтворення, поліпшення порідного складу і якості лісів, підвищення їх продуктивності;

5) раціональне використання земельних ділянок лісового фонду ;

6) підвищення ефективності лісогосподарського виробництва на основі єдності технологічної політики, досягнень науки і техніки.

Законодавство України передбачає особливий порядок вилучення земель (в тому числі лісових),