двома валютними режимами: один — для валютних операцій серед членів Союзу, інший — для третіх країн.
Сьогодні для більшості країн вже немає дилеми — регулювати чи не регу-лювати валютний курс. Загальна тенденція в еволюції способів визначення валютних курсів полягає зараз у збільшенні кількості країн, що використову-ють різні види плаваючого курсу, і скороченні кількості країн, що дотриму-ється політики фіксованого валютного курсу. У цілому приблизно 1/3 країн світу притримується того чи іншого різновиду фіксованого валютного курсу, тоді як 2/3 країн використовують різні види плаваючого валютного курсу. Враховуючи, що результати валютної політики мають багато вимірів впливу, доцільно розглядати проблеми курсоутворення як реакцію на дефіцит пла-тіжного балансу та динаміку курсу національної валюти.
Кожна країна має можливість вибору одного з п'яти основних варіантів валютної стратегії:
постійно фіксований валютний курс, на підтримку якого має бути зорієнтована вся внутрішня економіка;
валютний контроль у поєднанні з фіксованим валютним курсом;
фінансування тимчасового платіжного дисбалансу шляхом змін у рівнях резервування і грошових зобов'язань перед іншими країнами;
вільно плаваючий валютний курс;
регульоване плавання курсу валюти.
Проблема вибору одного з зазначених варіантів валютної стратегії полягає в тому, що фіксований курс може бути оптимальним варіантом для взаємовід-носин країн з приблизно однаковими рівнями економічного розвитку і темпа-ми інфляції, які жорстко координують грошову та фіскальну політику, але є абсолютно невигідним для відносин з іншими країнами. Як засіб розв'язання цієї проблеми виникла концепція оптимального валютного простору.
Оптимальний валютний простір — підтримка фіксованого валютного курсу між обмеженою групою країн і плаваючого валютного курсу з іншими країнами. Оптимальним може вважатися простір між країнами, що входять в інтеграційне об'єднання, яке знаходиться на високому рівні розвитку. Типо-вий приклад – країни ЄС, що практично підтримували фіксований курс у взаємовідносинах і плаваючий курс стосовно всіх інших країн.
Іншим варіантом валютного курсу, регульованого, але менш жорстко, ніж у випадку оптимального валютного простору, є його штучна підтримка в рам-ках цільових зон, визначених урядом.
Цільові зони – параметри валютного курсу, до яких країна вважає за необ-хідне прагнути. Для стимулювання окремих сфер економіки уряд може вважати за доцільне підтримувати занижений курс національної валюти (наприклад, для заохочення експорту і подолання диспропорцій у платіжному балансі або для обмеження інфляції). Окремим випадком цільової зони є обмеження ко-ливань валютного курсу визначеними межами в рамках валютного коридору.
Валютний коридор — це визначені межі коливання валютного курсу, які держава зобов'язується підтримувати. Валютний коридор може встанов-люватися декількома основними способами:
підтримка коливань курсу валюти у визначених межах її паритетної вартості — зафіксованого співвідношення між валютами;
встановлення меж коливання курсу національної валюти в номінальних межах без визначення центральної паритетної вартості. У цьому випадку просто визначаються межі в національній валюті, у яких може коливатися валютний курс;
введення меж коливання національної валюти та правил їхньої зміни. Передбачає розширення або звуження коридору на певну дату, зміну параметрів меж за певних умов;
визначення механізмів підтримки та захисту валютного коридору методами державного регулювання економічної політики. Воші включають введення неофіційного внутрішнього коридору коливань національної валюти, при досягненні меж якого центральний банк починає валютні інтервенції для вирівнювання курсу. Сюди ж належать умови, за яких підтримка коридору припиняється.
Макроекономічною метою введення валютного коридору є або скорочення темпів інфляції, або стабілізація реального валютного курсу і, як наслідок, усу-нення платіжних дисбалансів. Введення валютного коридору є доцільним у тих випадках, коли у країні досягнуто стабілізації основних макроекономічних показників, але рівень інфляції продовжує залишатися відносно високим.
У деяких країнах застосовується повзуча фіксація — механізм встанов-лення валютного курсу як відсотка коливань навколо центрального парите-ту, що передбачає регулярну його зміну на визначений розмір. Момент, коли необхідно переглядати рівень центрального паритету, може або задаватися формулою і тимчасовими параметрами (раз на місяць, раз у квартал тощо), або визначатися політичним рішенням держави, що звичайно пов'язано з виснаженням або, навпаки, накопиченням валютних резервів.
Навіть відносно вільне плавання курсів більшості валют не означає повно-го державного невтручання у валютний курс. Практично всі країни індиві-дуально або скоординовано використовують механізми грошової політики для впливу на валютний курс у необхідному напрямку. В результаті цього валютний курс визначається вже не тільки співвідношенням попиту і пропо-зиції на валюту, а й рішеннями державної влади.
Кероване плавання — політика керування валютним курсом за допо-могою валютних інтервенцій, що передбачають скупку або продаж іноземної валюти.
Перевага керованого плавання як способу впливу на валютний курс поля-гає в тому, що уряд не зв'язаний ніякими зобов'язаннями щодо підтримки курсу і може проводити ту політику в цій сфері, яка є найбільш оптимальною для існуючої в економіці ситуації. Недоліки такої політики полягають в тому, що країни — торговельні партнери можуть переслідувати різні цілі у своїй валютній політиці.
Крім політики валютного курсу, яка за своєю природою є стратегічною, існує також поточна валютна політика, яка здійснюється переважно у двох формах: обліковій (дисконтній) і девізній.
Облікова, або дисконтна, політика означає зміну облікової ставки цен-трального банку для регулювання валютного курсу за допомогою впливу на рух короткострокових, капіталів.
При пасивному платіжному балансі центральний банк підвищує облікову ставку стимулюючи приплив іноземного капіталу із країн, де цей рівень ниж-чий. Цей приплив короткострокових капіталів поліпшує стан платіжного балан-су, створює додатковий попит на національну валюту, а отже, підвищує її курс.
При значному активному сальдо платіжного балансу, що буває досить рідко, центральні банки відповідних країн вдаються до протилежних дій — знижу-ють облікову ставку, стимулюючи відплив іноземного та національного капіта-лів, аби зменшити активне платіжне сальдо.