цьому полягає нереалізований потенціал регіонів, який необхідно обов’язково розвивати. Крім того, вони є суб’єктами управління фінансовими ресурсами та майном відповідних територій.[23, 37]
Отже, принципово новим видом фінансового контролю в Україні повинен стати муніципальний фінансовий контроль. В умовах сучасного бюджетного процесу створення муніципального фінансового контролю є необхідним з точки зору забезпечення фінансово-бюджетної дисципліни на належному рівні.
Необхідно виважено і обґрунтовано відпрацювати систему муніципального фінансового контролю. При створенні системи муніципального контролю доцільно запроваджувати більш прогресивні та сучасні форми контролю – це фінансовий та адміністративний аудит, основною метою яких є недопущення й профілактика порушень у бюджетній сфері, а також підвищення ефективності використання бюджетних коштів.[24, 38]
Основними проблемами розвитку муніципального фінансового контролю в Україні є:
несформованість інституцій, які б забезпечили ефективний і дієвий фінансовий контроль у кожному окремому регіоні;
відсутність належного законодавчого забезпечення;
недостатність відповідної фінансової бази.
На сьогодні, згідно із відповідними нормативно-правовими актами, у структурі апарату адміністрацій не передбачено окремого підрозділу, на який би покладалися функції проведення внутрішнього фінансового контролю та аудиту. Тому необхідно розширити повноваження місцевих органів влади саме у частині створення ними структурних підрозділів, які б забезпечували на належному рівні внутрішній фінансовий контроль у кожному регіоні.
За радянської системи бюджетний контроль базувався на жорсткому адміністративному підпорядкуванні Міністерству фінансів усіх фінансових та контрольних органів. Місцеві органи контрольноревізійних, податкових, бухгалтерських служб входили до складу місцевих фінансових органів.
На сьогодні стара система фінансового контролю зламана. В таких умовах зміцнення самостійності місцевих органів влади у бюджетних питаннях та відсутність збалансованої системи контролю породжує неефективне використання коштів місцевими бюджетами за умов їх постійній недостатності.
Особливо гострим є питання контролю за відповідністю бюджетних рішень, що приймаються місцевими органами влади, загальнодержавному законодавству і єдиній бюджетній політиці.
Бюджетний кодекс містить окремі положення з цього приводу. Зокрема, статтею 122 передбачено право Кабінету Міністрів, обласних та районних адміністрацій, виконавчих комітетів місцевих рад зупиняти рішення про бюджет нижчого рівня, якщо він порушує вимоги Кодексу та закону про державний бюджет щодо формування відповідного бюджету в частині державних делегованих повноважень. Іншими словами, коли, наприклад, міська рада міста обласного значення прийняла бюджет, в якому не передбачила коштів на дошкільну освіту через те, що, на її думку, вони не були достатньо враховані при розрахунку трансферту з державного бюджету, то обласна державна адміністрація може зупинити таке рішення і звернутися до суду.
На практиці, така схема контролю не спрацьовує. Немає чіткого визначення, що таке „по рушення вимог”. Чи це, в нашому прикладі, взагалі не передбачено коштів на дошкільну освіту, чи передбачено утримання п'яти дитячих садочків із двадцяти, які є в місті. Очевидно, це має вирішувати обласна адміністрація, що є небезпечно, наприклад, коли мер міста реалізовує програму із скорочення зайвої мережі. Сподіватися, що місцевий суд розбереться в цьому питанні немає жодних підстав у зв'язку із специфічністю питання і нерозвиненістю судової влади. Отже, випадків зупинення рішень про бюджет нижчого рівня з часу прийняття Кодексу не було, оскільки фактично цю норму неможливо застосувати. Проте були інші ситуації, коли, наприклад, одна із міських рад у 2002 році подала в суд на Міністерство фінансів, яке, на думку ради, не передбачило достатньо коштів на одну із соціальних програм. Цей випадок є дуже показовим з точки зору демонстрації недосконалості системи контролю та відповідальності. Міська рада не мала жодних шансів у суді, оскільки:
Питання не може розглядатись, оскільки не є частиною цивільно-правових відносин, а регулюється спеціальним бюджетним законодавством, де такий спосіб вирішення спорів не передбачений.
Фактично обсяг трансферту затверджує Верховна Рада України і очевидно позов мав би бути звернутий до неї, чого не може бути в принципі. До того ж підписує закон Президент України, до повноважень якого не належить складання бюджету.
Немає критеріїв, за якими будь-які розрахунки, що здійснюються Мінфіном у процесі визначення трансферту, є лише розрахунками, а не контрольними показника ми.
Отже, таке звернення до суду може лише привернути увагу до проблеми, а не вирішити її.
А проблема, на нашу думку, дійсно існує. Передача на місцеві бюджети більшої частини бюджетних ресурсів вимагає створення системи, яка б забезпечувала умови для того, щоб ці ресурси витрачались у спосіб, передбачений центральною владою. З іншого боку, органи місцевого самоврядування мають бути впевнені, що отримали не лише функцію, а й кошти на її виконання. Якщо такої системи не створено, то під загрозою опиняється виконання тих делегованих функцій, які передані для виконання місцевим органам влади. А такої системи не створено. Обласні та районні державні адміністрації не зможуть забезпечувати відповідний контроль в силу своєї роздвоєності. Вони не є чисто представниками державної виконавчої влади, але є виконавчими органами обласної ради як складової місцевого самоврядування.
Зважаючи на те, що бюджетні відносини між центральним урядом та органами місцевого самоврядування є особливим типом внутрішніх міжурядових відносин, суперечки, які виникають між ними (а вони будуть виникати) мають вирішувати спеціальні державні органи, уповноважені на це законом чи Конституцією.[28, 142] Такими органами могли б бути адміністративні суди. Проте необхідно створити законодавче і нормативне поле, на якому ці суди могли б приймати рішення.
Розділ 3. Шляхи створення дійового механізму державного фінансового контролю на регіональному рівні
3.1. Проблеми здійснення фінансового контролю в Україні
Нинішня система фінансового контролю в Україні, безперечно, має досить потужну структуру, хоча, на наш погляд, не зовсім повно та ефективно охоплює реалії перехідної економіки як у практичному, так