Нормування ризику має здійснюватись у межах від мінімально можливого до гра-

нично припустимого. Показник ризику в зазначених межах становитиме прийнятний

рівень ризику. Прийнятний рівень ризику є ризик, менший або рівний гранично припусти-

мому рівню ризику, а мінімально можливий - це той рівень, нижче якого зниження ризи-

ку є економічно недоцільним.

Орієнтиром для визначення рівнів прийнятного ризику в Україні є значення ри-

зиків, прийняті у розвинених країнах, які становлять:

?? мінімально можливий ризик - не більший, ніж 1*10-6;

?? гранично припустимий - менший, ніж 1*10-4 [7].

Для кожної галузі економіки, небезпечної виробничої діяльності, території, типу

техногенного чи природного об’єкта визначаються свої нормативи мінімально можли-

вого та прийнятного ризиків, які повинні перебувати у межах аналогічних загально-

національних значень.

Основними механізмами державного регулювання природно-техногенної безпеки

є правові, організаційно-адміністративні, економічні механізми. В умовах ризик-орієнто-

ваного підходу всі механізми державного регулювання мають спиратися на певні нор-

ми, а їх розвиток має здійснюватися в контексті підвищення рівня превентивності та

забезпечення управління техногенною і природною безпекою на основі критеріїв ризи-

ку. Це потребує дослідження норм національного правового регулювання та їх зміни на

основі запровадження кількісних методів оцінки техногенних і природних ризиків. Усі

механізми державного регулювання мають бути ув’язані в правовому полі України в

єдину державну систему управління техногенною та природною безпекою на основі

ризик-орієнтованого підходу. Для практичної реалізації нового за своїм змістом дер-

жавного регулювання техногенної та природної безпеки в Україні необхідне створення

інституційної бази і інфраструктури з оцінки техногенних і природних ризиків у всіх

галузях господарського комплексу держави та удосконалення діючих механізмів дер-

жавного регулювання природно-техногенної безпеки.

Серед інструментів правового механізму державного регулювання природно-тех-

ногенної безпеки потрібно здійснити наступні заходи:

?? привести всі діючі у сфері природно-техногенної безпеки закони, нормативні акти

і програми у відповідність з новою парадигмою природно-техногенної безпеки, що ґрун-

тується на ризик-орієнтованому підході;

?? доповнити існуюче законодавство нормативними актами, які охоплюють важ-

ливі й значимі, з позицій природно-техногенної безпеки, види загроз і зумовлених ними

ризиків, і які поки що відсутні у вітчизняному законодавстві.

Удосконалення організаційно-адміністративних механізмів має ґрунтуватися на

новій ролі МНС України як своєрідного “стратегічного ризик-менеджера”, який прово-

дить діяльність у сфері оцінки і прогнозу ризиків і виробляє стратегії їх зниження як

мети політики у сфері природно-техногенної безпеки. Крім того, важливу роль у ста-

новленні організаційних механізмів управління ризиками мають відігравати удоскона-

лення державних систем нагляду і контролю, оптимальний розподіл виконавчих і конт-

рольних функцій між рівнями державного і муніципального управління, оптимізація

діяльності всіх органів влади, задіяних у процесі управління ризиками [5].

Із арсеналу політичних заходів перш за все потрібно виділити необхідність офіцій-

ного прийняття на загальнодержавному рівні концепції управління ризиками надзви-

чайних ситуацій як методологічної основи забезпечення природно-техногенної безпе-

ки. Крім того, на політичному рівні необхідна відповідна підтримка системи державних

програм і заходів, спрямованих на зниження ризику.

Економічний механізм зниження ризику має включати два напрями. Один із них -

пряме регулювання, яке здійснюється на основі цільових витрат бюджетного фінансу-

вання для реалізації заходів, спрямованих на забезпечення прийнятного рівня ризику.

Найбільш ефективним є зміщення акцентів фінансування в статтях бюджету на заходи з

превентивного зниження ризику, які включають, зокрема, моніторинг загроз, прогноз і

планування дій на випадок їх реалізації.

Другий напрям - опосередковане економічне регулювання, яке включає удоскона-

лення податкового і кредитного механізмів, зокрема систему пільгових тарифів і ставок

для реалізації заходів із зниження ризиків. Крім того, він включає розвиток системи

страхування, яка повинна забезпечити обов’язкове державне страхування відповідаль-

ності суб’єктів - джерел загроз, а також населення тих територій, які найбільш уразливі

до їх дії. Ці заходи повинні бути доповненні заходами з добровільного страхування жит-

тя і майна фізичних і юридичних осіб від ризиків [7].

Ядром державної системи управління техногенною та природною безпекою і, відпо-

відно, управління техногенними і природними ризиками мають стати економічні механіз-

ми. Їхнє призначення - утворити економічний фундамент функціонування цієї системи

на всіх рівнях управління безпекою, починаючи від об’єктового і закінчуючи загально-

державним. В Україні необхідно удосконалити існуючі і ввести в дію всі ті інші еко-

номічні регулятори, які знайшли застосування у світовій практиці, а саме, податки, штра-

фи за шкідливі і небезпечні технології, санкції (відшкодування збитків, компенсація),

страхування, фонди, пільги тощо [8]. Комплекс економічних механізмів регулювання

має забезпечити оптимальний баланс економічних витрат і рівня техногенної та при-

родної безпеки в умовах обмежених ресурсів у державі. Метою економічного регулю-

вання є акумулювання і реалізація превентивних за своїм характером витрат, які мають

бути спрямовані на зниження техногенних і природних ризиків для населення, тери-

торій, соціальних, техногенних і природних об’єктів.

Державне регулювання техногенної та природної безпеки має на меті забезпечува-

ти реалізацію таких запланованих станів соціоприродної системи України, які визнача-

ються як нормативні. Це має здійснюватись через виконання тих вимог, дотримання

яких дасть можливість мінімізувати природні і техногенні ризики до значень прийнят-

них ризиків і максимально послабити наслідки надзвичайних ситуацій у разі їх виник-

нення.

Висновки й напрями подальших досліджень. Забезпечення природо-техноген-

ної безпеки є однією з найважливіших функцій органів державної влади та суб’єктів

господарювання та розглядається як основна складова цивільного захисту населення і

територій від надзвичайних ситуацій. Сучасні тенденції зростання ризиків надзвичай-

них ситуацій техногенного і природного характеру зумовлюють необхідність розвитку

єдиної державної системи цивільного захисту населення і територій на засадах стабіль-

ного розвитку суспільства і сучасних принципах управління техногенною та природ-

ною безпекою. Новітні науково-методологічні підходи та досвід розвинених країн

свідчать, що ефективна модель такого захисту має спиратися на управління ризиками

надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру. Запровадження кількісних

методів оцінки техногенних і природних ризиків є одним із стратегічних напрямів до-

сягнення в державі прийнятного рівня безпеки для населення, навколишнього природ-

ного середовища та об’єктів економіки. Водночас одним із пріоритетних