Агропромисловий комплекс України в період реформування.

Розвиток агропромислового комплексу України є наглядною ілюстрацією тих процесів, які відбуваються сьогодні в суспільно-політичному, економічному, соціальному житті нашої країни. Динаміка його розвитку, проблеми, які неминуче супроводжують будь-який процес росту, перебувають у тісній взаємозалежності від успішного вирішення тих завдань, які постають перед економікою України в цілому. В той же час функціонування агропромислового комплексу в значній мірі визначається специфічними особливостями цієї сфери діяльності, природнокліматичними умовами, характером виробництва, що склався на тій чи іншій території, традиціями населення конкретного регіону, його побутовими умовами, світоглядом. Тому розгляд питань, пов’язаних з розвитком агропромислового комплексу, вимагає передусім збалансованого підходу, врахування, крім суто економічних, історичних, вікових, психологічних та інших факторів. Тільки з цих позицій можна правильно зрозуміти й всю глибину процесів, які проходять сьогодні в агропромисловому секторі.

Як відомо, у перші роки з дня проголошення незалежності в основі політики по відношенню до сільського господарства в Україні були покладені концептуальні положення російського економіста Є.Гайдара. суть їх зводилася до того, що при умові відсутності диктату з боку держави (вважалося – ліквідації командно-адміністративної системи господарювання) ринкові відносини неминуче об’єктивно утвердяться в усіх сферах життя. На практиці це привело, зокрема, до волюнтаризму при перерозподілі бюджетних коштів далеко не на користь сільського господарства (в одній публікації, наприклад, говориться, що в перерахунку на душу населення тих грошових ресурсів, які виділялися на розвиток села, кожному з його жителів не вистачило б навіть на придбання лопати) і, що чи не найважливіше, фактично на самоплив було поставлене питання регулювання ціноутворення на основні види сільськогосподарської продукції. Зараз, наприклад, хоча і з елементами, скажемо, сором’язливості, в окремих публікаціях приводяться дані офіційної статистики про динаміку основних показників сільськогосподарського виробництва. Стан справ в цьому секторі економіки в недалекому минулому був таким, що на думку акад. Лукінова І.І., цілком закономірною і слушною могла бути постановка питання про існування реальної загрози інтересам національної безпеки України. [1, с.7]

Таким чином, насамперед реальний стан справ в аграрному секторі змусив кардинальним чином переглянути позицію держави по відношенню до нього. Але, як це часто трапляється в житті, і історія реформування економіки України – наглядне тому підтвердження, у певній мірі ми кинулись з однієї крайності в іншу. На зміну пасивної, очікувальної позиції прийшов період надзвичайної активізації діяльності державних органів в цілому і по відношенню до сільського господарства зокрема. Так, наприклад, підраховано, що за період з 1991 року тільки з питань розвитку фермерства в Україні прийнято більше 40 законодавчих і нормативних документів. Така регламентація діяльності, тим більше - потенціальних суб’єктів ринкових відносин, обов’язково одним із своїх наслідків матиме і небажані і непередбачувані результати. Однак і з врахуванням сказаного головним є висновок, що сьогоднішні проблеми сільського господарства – це не тільки його проблеми, це проблеми всього суспільства, всього економічного і політичного життя країни. Значимість аграрного сектору не тільки в створенні необхідних передумов життєдіяльності людського організму, кожен його суб’єкт в особі конкретного селянина – це органічна складова держави і його насущні проблеми слід розглядати тільки крізь призму загальнонаціональних.

Успішне розв’язання проблем підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва на сучасному етапі, на наш погляд, можливе при дотриманні таких основних передумов:

По-перше, посилення ролі держави в процесах реформування агропромислового комплексу. У зв’язку з цим зазначимо, що в світовій практиці вже опробовано та успішно використовується цілий ряд ефективних заходів впливу держави на агропромислове виробництво. До них, зокрема, належать:

Реалізація різноманітних цільових програм підтримки сільського господарства за рахунок державного бюджету (програми – зерно, цукор, молоко тощо, охорони земельних і водних ресурсів, підвищення родючості грунтів, меліорації, розвитку кооперативних і фермерських господарств, розширення мережі виробничо-технологічних і між сільських шляхів, зміцнення матеріальної бази новітнього рівня в сферах зберігання і доставки продуктів харчування до споживачів, тобто розвитку складського та холодильного господарства та інших складових ринкової інфраструктури, соціального облаштування аграрно відсталих та демографічно депресивних сільських районів, розвитку аграрної науки і освіти);

Регулювання, а нерідко й формування попиту на продукти харчування на внутрішньому ринку з певним обмеженням імпорту продукції, яка в достатніх обсягах виробляється в державі, надійної безпосередньої продовольчої допомоги найбіднішим верствам населення та закладам, які займаються соціальним забезпеченням і обслуговуванням громадян;

Державна підтримка національного агро продовольчого товаровиробника на сонові цільових субсидій, стимулювання експорту продуктів харчування через надання певних пільг і виплату дивідендів суб’єктам, які займаються зовнішньоекономічною діяльністю, а також на боці договірного (міжнародноправового) закріплення продовольчих секторів на закордонних ринках, куди спрямовуються експортні поставки продуктів харчування.

По-друге, необхідні розробка та затвердження національної і регіональних програм техніко-технологічної модернізації матеріальної бази галузей агро продовольчого комплексу України та формування необхідних умов для посилення і поглиблення інтеграційних процесів між всіма учасниками ланцюга по виробництву продуктів харчування, насамперед істотного підвищення наукового і технологічного рівня сільськогосподарського виробництва.

По-третє, необхідна розробка фінансово-економічного механізму, спрямованого на підтримку вітчизняних агро бізнесових структур в умовах диспаритету цін на продукцію промислового та аграрного секторів, а також на поступовий вихід національного агропромислового комплексу на модель сталого, конкурентоспроможного й еколого безпечного розвитку.

По-четверте, одним з найважливіших питань є стимулювання соціально-економічного розвитку сільської місцевості, прискорення системного відродження сіл та інших сільських поселень на основі:

Створення передумов для формування на селі реальних власників і господарів, у тому числі середнього рівня при одночасному забезпеченні соціального захисту дрібних