21,5 |

6,2

51-100 |

4,5 |

4,1

101-500 |

6,3 |

18,6

501-1000 |

1,8 |

.15,9

1001-5000 |

1,5 |

34,5

Більше ніж 500 |

0,1 |

18

Менше ніж 100 |

90,3 |

13

Більше ніж 1000 |

1,5 |

52,5

4. Наслідки столипінської аграрної реформи

Столипінська реформа передбачала, передусім руйнування гро-мади, в якій сам Столипін вбачав головний гальмуючий чинник у процесі розвитку продуктивних сил сільського господарства.

Масова участь селян у революції 1905—1907 рр., фактично примусила переглянути підходи до вирішення аграрного питання та поступитися громадою.

Початком реформи вважається опублікування указу від 9 лис-топада 1906 р. «Про доповнення деяких положень чинного зако-ну стосовно селянського землеволодіння та землекористування». Сутність його полягала у скасуванні закону 1893 р. про непору-шність громади. Усі громади поділялися на дві категорії; ті, де переділів землі не було протягом останніх 24-х років, і ті, де пе-реділи громадських земель мали місце. Селяни першої категорії громад відразу проголошувалися власниками землі, незалежно від їх бажання. Для другої категорії громад необхідна була згода 1/3 селянських дворів, після чого громада ліквідовувалася, а до-мовласники ставали особистими власниками землі, що скасову-вало особисто-подвірну власність (поширену на більшій частині України), а наділ переходив в особисту власність домовласника. Крім того, селяни другої категорії громад отримували право за-кріплювати за собою існуючі наділи, але мусили сплатити за на-явні надлишки землі за цінами 1861 р., істотно нижчими порівня-но з цінами початку XX ст.

Указ повинен був ще пройти затвердження в Державній Думі, але його відразу почали перетворювати в життя. Остаточне ж утвердження указу відбулося лише 14 червня 1910 р., після чого закон повністю набув чинності. У травні 1911 р. було видано «Положення про землеустрій», за яким створювалися відрубні та хутірські господарства шляхом ліквідації черезсмужжя. За зго-дою 1/5 домовласників можна було взяти землю однією ділян-кою. Якщо садиба селянина при ньому залишалася в селі, то така ділянка називалася відрубом, а якщо селянин переносив на свій наділ і садибу — хутором. Хутори знайшли своє найбільше по-ширення в Україні, тоді як в інших регіонах Російської імперії більш поширеними були відруби.

За законом від 14 червня 1910 р. в індивідуальну власність пе-рейшли землі від 48 до 51,7% селян у Правобережній, від 34,2 до 42% у Степовій та від 13,8 до 16,5% у Лівобережній Україні. Протягом 1906—1913 рр. в Україні було створено 226 тис. хутірських господарств. При цьому правом виходу з громади скорис-талися в основному дві категорії селян: бідняки та заможні, при-чому питома вага бідняків переважала. Вони, як правило, закрі-пивши свій наділ, продавали його та переселялись у місто або на нові землі за Урал. Їхні землі купували не лише заможні селяни, й середняки, а також громада. При цьому кількість проданих та куплених земель розподілялася приблизно однаково: на 100 се-лян-продавців припадало 96,6 селян-покупців.

Парадоксальним було те, що найзаможніші селяни — куркулі — не завжди надавали перевагу виходу з громади, адже набагато вигі-днішим для них було зберігати її та тримати в кабалі сусідів-общинників». До того ж, указ передбачав обмеження, за яким до-зволялося скуповувати не більше чотирьох—шести наділів, тобто землі, що припадала на одну душу чоловічої статі. Таким чином, пі-сля купівлі землі у більшості селян (53,3%) було менше 15 десятин па двір, у 30,3% — від 15 до 25 десятин, а у 14,4%—селян —біль-ше 25 десятин землі. При цьому господарства, в яких було 15 і бі-льше десятин землі здебільшого не застосовували найманої праці. З метою попередження спекуляцій землею, указ передбачав заборо-ну продажу землі не селянам та іноземцям.

Помітну роль у проведенні аграрної реформи відіграв Селян-ський поземельний банк, який значно активізував свою діяль-ність, змінивши напрямок надання кредитів та позичок на ко-ристь індивідуальних власників, надаючи останнім певні пільги (у 1913 р. серед покупців землі було 79,7% селян-одноосібників). Зростають й обсяги продажу: якщо з 1882 (року заснування бан-ку) по 1905 рр. банк продав 8275,9 тис. десятин, то за 1906— 1913 рр. — 8460,4 тис. десятин землі.

Селянський банк надавав селянам позички під купівлю землі терміном на 55,5 років. Загалом за роки реформи Селянський банк надав позичок більше, ніж на 1 млрд крб.

Особливе значення в Столиніпській аграрній реформі мала переселенська політика. З метою скорочення соціального напру-ження та аграрного перенаселення уряд сприяв переселенню за Урал близько 3 млн осіб, з яких більше 1 млн —з України. Пере-селенці отримали більше 31 млн десятин землі, завдяки їм насе-лення Сибіру за 1906—1913 рр. зросло на 153%, посівні площі — па 80%. Переселенці отримували певні пільги, у тому числі зві-льнення від податків на п'ять років, безвідсоткові позички в роз-мірі від 100 до 400 крб. з відстрочкою слати на три роки; за ра-хунок держави будувалися залізниці, водосховища, криниці. Проте фінансова підтримка була явно недостатньою, переїзд організовано погано, багато людей загинуло, частина не змогла пристосуватися до суворих сибірських умов. Приблизно 1/6 частина переселенців повернулась в Європейську частину.

Проте, незважаючи на ряд недоліків, наслідки реформи були досить успішними. Значно зросла частка селянських посівів, сільське господарство почало переходити до інтенсивних мето-дів, зростає врожайність. Збільшується й доля товарної селянсь-кої продукції. Особлива роль у цьому процесі кооперативів — кредитних, виробничих, збутових, споживчих. В Україні цей рух розпочався ще в другій половині XIX ст.: споживчі кооперативи в Харкові (1866 р.), Києві (1868 р.) та в інших українських містах, сільськогосподарські артілі М. Левицького. Але перші роки XX ст. характеризуються надзвичайним поширенням цього руху, утворенням перших кооперативних