Особливість розвитку ринку робочої сили в сучасних умовах полягає у суперечливій взаємодії процесів його регулювання та дерегулювання. Суб'єктами регулювання є профспілки, об'єднання підприємців, держава. Умовою ефективного регулювання ринку робочої сили є організація оперативного вивчення й аналізу попиту на робочу силу та пропозиції робочих місць з боку роботодавця, а також орієнтація робітника при виборі сфери зайнятості та місця роботи. Важливим інструментом тут є колективна тарифна угода, що визначає розмір заробітної плати, тривалість робочого часу, відпустки, порядок найму та звільнення, форми компенсування ризику, систему соціальних виплат тощо.

Існує два види ринків робочої сили. Перший - ринок складної, кваліфікованої робочої сили, що забезпечує повну зайнятість. Основна частка на ньому належить представникам нових спеціальностей і галузей високої технології. Ця робоча сила потребує великих капіталовкладень, характеризується функціональною гнучкістю, відрізняється відносно високим ступенем захищеності.

Другий ринок робочої сили представлений в основному робітниками і службовцями середньої та низької кваліфікації, працівниками галузей, що зазнали структурної перебудови, частково зайнятими, тимчасовими працівниками, надомниками, безробітними. На цьому ринку гнучкість досягається переважно за рахунок кількісних коливань, що зумовлюють нестійку зайнятість.

Серед сучасних тенденцій формування ринку робочої сили в країнах з розвинутою ринковою економікою крім названих слід назвати: посилення й ускладнення конкуренції як серед працівників (за робочі місця з високою оплатою, додатковими соціальними гарантіями, перспективою просування по службі), так і серед роботодавців (за найбільш цінні кадри); зростаючий вплив безпосередньо на нього з боку підприємництва, малого та середнього бізнесу; збільшення частки висококваліфікованих кадрів у структурі трудових ресурсів, тривалості загальноосвітньої підготовки; уповільнення припливу працездатного населення, його старіння; ускладнення форм трудової діяльності та трудових відносин; посилення впливу комплексних (на відміну від вузькоекономічних) факторів на ринок робочої сили; формування ринків робочої сили всередині фірм, що супроводжується зменшенням дискримінації за статево-віковими або національними ознаками з одночасним посиленням диференціації, розшаруванням працюючих залежно від ролі в розвитку організації, включення у процес нововведень тощо.

Зайнятість – це діяльність працездатного населення країни, спрямована на відтворення валового внутрішнього продукту та національного доходу. У відповідності з міжнародними стандартами, розробленими у 1983 році Міжнародною організацією праці (МОП), все населення можна поділити на три категорії:

1. Зайняті – це ті люди, які виконують будь-яку оплачувану роботу, а також ті, що мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу, страйк чи відпустку. До цієї категорії належать і ті, хто зайнятий неповний робочий день;

2. Безробітні – ті, хто не має роботи, але активно шукає її або чекає, щоб повернутися на попереднє місце роботи. Конкретніше: людина вважається безробітною, коли вона відповідає трьом критеріям, які мають місце одночасно:

- без роботи;

- робить активні спроби знайти роботу;

- готова зразу ж стати до роботи.

Зайняті і безробітні становлять робочу силу, або економічно активне населення в даний момент часу. Особи поза робочою силою, або економічно неактивне (пасивне) населення – це перш за все люди віком до 16 років, а також ті, хто перебуває в спеціалізованих установах (психіатричних диспансерах, виправних закладах тощо); до цієї категорії відносяться і особи, що вибули зі складу робочої сили, - дорослі, які потенційно мають можливість працювати, але не працюють і не шукають роботи (навчаються, перебувають на пенсії, надто хворі, щоб працювати, або просто не шукають роботи).

Повна зайнятість означає використання усіх придатних для цього трудових ресурсів і характеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатний працювати. Разом з тим повна зайнятість сама по собі не є свідченням високого рівня організації виробництва, її доцільності і розумності. Слід враховувати ступінь раціональності зайнятості, на який впливають технічні, технологічні, соціальні і економічні фактори.

Досягнення високого рівня зайнятості - одна з основних цілей макроекономічної політики держави. Економічна система, що створює додаткову кількість робочих місць, ставить задачу збільшити кількість суспільного продукту і тим самим у більшому ступені задовольнити матеріальні потреби населення. При повній зайнятості обсяг виробництва є максимально можливим. Тому він називається потенційним і вимірюється за допомогою потенційного валового внутрішнього продукту (ВВПп). В умовах неповної зайнятості фактичний обсяг виробництва менший від потенційного, тобто ВВПф < ВВПп ,тобто при неповному використанні наявних ресурсів робочої сили (безробітті) система працює не досягаючи границі своїх виробничих можливостей. Чималі втрати безробіття наносить і життєвим інтересам людей, не даючи їм прикласти своє уміння в тому роді діяльності, у якому людина може найкращим чином виявити себе, через що людина переносить серйозний психологічний стрес.

Отже зайнятість є головним індикатором макроекономічної нестабільності, і одним із ключових показників для визначення загального стану економіки, для оцінки її ефективності.

2.2. Кейнсіанська теорія проценту

Дж. М. Кейнс дає тлумачення процента, яка фундаментально різниться від неокласичного. По Кейнсу процент - це винятково грошовий феномен, зв'язаний з функціонуванням грошей як найбільш ліквідний актив тривалого користування в економіці. Конкретніше говорячи, процент - це плата за відмовлення від ліквідності; а рівноважне значення процентної ставки визначається з взаємодії між пропозицією