то підприємці, оптимістично оцінюючи перспективи виробництва і орієнтуючись на існуючу норму процента, збільшать капіталовкладення, використовуючи з цією метою наявні заощадження. Зростання інвестицій приведе до розширення виробництва, що, у свою чергу, збільшуватиме обсяг сукупного доходу. Ці зміни зачіпають грошовий ринок, але оскільки пропозиція грошей залишається незмінною, а частина доходу перетворюється на додатковий попит на гроші, то ринок реагуватиме підвищенням норми процента. Тепер знову запрацює механізм ринку товарів: підвищення норми процента і зниження під її тиском очікуваної норми прибутку зменшить інвестиційний попит. Відбудеться гальмування зростання інвестицій, виробництва і сукупного доходу, у ринковій системі встановиться нова рівновага. Розуміння цих процесів має велике значення для з'ясування суті й динаміки ринкової системи. Виявляється, що, сприймаючи імпульси ззовні, ринкова економіка здатна пересуватися з одного рівноважного стану в інший. Дуже суттєво, що рушійний імпульс негайно дає сплеск господарської активності, а потім взаємодія ринків товарів і грошей гасить її та стабілізує стан. Аналітичним апаратом моделі Хікса—Хансена з успіхом користуються представники найрізноманітніших напрямків сучасної економічної науки.
Інвестиційна теорія циклу стала засадною для побудови неокей-нсіанських антициклічних програм, які зосереджували увагу на динаміці капіталовкладень, її регулюванні з боку держави. Типові тлумачення такого регулювання дав Хансен, назвавши два методи боротьби з циклічними коливаннями. Один метод полягає у стабілізації безпосереднього обсягу інвестицій, інший — у компенсації коливань приватних інвестицій заходами фіскальної та кредитно-грошової політики. Неокейнсіанці стверджують, що за сучасних умов цілком можливо обмежувати розмах циклічних коливань, стримуючи зростання виробництва у фазі піднесення та стимулюючи його у фазі рецесії. Органом, здатним це зробити, є держава, що має у своєму розпорядженні багато важелів для заохочення приватних інвестицій напередодні спаду або послаблення інвестиційної діяльності у період «перегрівання» економіки. Значне місце в концепції американських неокейнсіанців належить так званим вбудованим стабілізаторам, тобто автоматичному застосуванню податкової та бюджетної політики для регулювання циклу. На їхню думку, за умов швидкого економічного зростання необхідно підвищувати податки, щоб ослабити функцію «споживання» та стримати інвестиції, а у період спадів, навпаки, знижувати податки та збільшувати витрати, не оглядаючись на дефіцит бюджету, штучно підтримуючи попит. Одним із факторів, який також повинен сприяти зростанню попиту, є державне споживання, зокрема військові закупівлі.
Поруч з неокейнсіанством виникли й інші різновиди теорій державного регулювання, на котрі вчення Кейнса справило значно менший вплив. До них належить передовсім так звана стокгольмська школа. Представників цієї економічної течії неправомірно було б називати послідовниками Кейнса, оскільки ще в 30-ті pp. група молодих шведських економістів незалежно від нього дійшла аналогічних висновків. Під час економічної кризи 30-х pp. Швеція, як і більшість країн світу, опинилася на межі фінансового краху. Витрати на інвестиції почали скорочуватись і згодом зовсім зникли. Рестриктивна грошова політика (обмеження грошових емісій, скорочення кількості грошей в обігу) знизила купівельну спроможність населення і сприяла зростанню безробіття. Проте криза в Швеції була менш тривалою, ніж в інших країнах, оскільки структурна перебудова національної економіки на той час уже розпочалася. Нові перспективні галузі промисловості з використанням новітніх технологій забезпечили Швеції швидке нарощування економічного потенціалу, і через два роки країна перейшла до експансіоністської політики. 1932 р. на виборах до парламенту перемогли соціал-демократи завдяки дуже вдалій програмі економічного відродження.
Економічна програма шведської соціал-демократії базувалася саме на ідеях стокгольмської школи політичної економії, основними представниками якої були Ерік Ліндаль (1891—1960), Гуннар Мюрдаль (1898—1987), Бертіль Улін (1899—1979), Ерік Лундберг (1902—1987). Їхня теоретична концепція аналогічна висновкам Кейнса. Так само як і Кейнс, шведські економісти були впевнені, що існує ефективний спосіб розв'язання основних проблем економіки. Суть його полягає в тім, що держава повинна втручатися в господарське життя і проводити активну економічну політику з метою ліквідації розривів безробіття та інфляції. Основним об'єктом державного втручання є сукупний обсяг попиту. Е. Ліндаль та Г. Мюрдаль побудували модель грошового обігу, яка демонструвала залежність економічної рівноваги від використання грошових ресурсів, зокрема від заощаджень споживачів. Б. Улін обгрунтував необхідність державних інвестицій і громадських робіт як засіб від безробіття. А інший представник стокгольмської школи Е. Лундберг побудував спеціальні моделі для аналізу величини розривів безробіття та інфляції.
Розроблену на засадах економічних концепцій стокгольмської школи програму шведської соціал-демократичної партії було покладено урядом в основу формування економічної політики 30-х pp. Її основні положення базувалися на таких принципах: сильна держава регулює економічний процес, використовуючи для цього механізм саморегулювання, передовсім грошову сферу; перспективний напрям розвитку — від економіки пропозиції до економіки попиту; соціальна сфера базується на сильній та стабільній економіці, її розвиток регулюється й контролюється державою. Цю політику проводило і контролювало міністерство фінансів Швеції, що його очолював Ернст Вігфорс (1881—1977). Вігфорс визнав слушність того, що державні інвестиції і громадські роботи можуть підвищити купівельну спроможність населення, зменшити масштаби економічної кризи і послабити соціальне напруження. Ці ідеї вперше було відображено в проекті бюджету 1933 p., a Гуннар Мюрдаль у додатку до нього подав теоретичне обгунтування нової «антицикл ічної» фінансової політики. Швеція, таким чином, стала першою в світі країною, що обрала шлях активної політики стабілізації.
Іншим прикладом поширення ідей кейнсіанства є програмування капіталістичної економіки, індикативне планування, що набуло розвитку у Франції, де після другої світової війни державне регулювання економіки здійснювалося в широких масштабах. Французьку концепцію індикативного планування опрацював Франсуа Перру. Не заперечуючи значення ринкового механізму та конкуренції у регулюванні капіталістичної економіки, прихильники концепції індикативного планування переважного