Мололи зерно ручними млинами, які відомі ще за часів трипільської культури під назвою жорна (на думку мовознавців назва походить від давньоіндійського жраван – “камінь для вичавлювання соми”, тобто ритуального напою з соку рослини). Камені для жорен ускладнювалися, чим полегшувалося користування ними. В епоху середньовіччя набули поширення водяні млини та вітряки, які діяли подекуди і в першій половині ХХ ст. відбулися значні зміни.

Хліб українців споконвіку вважають святим, а землю матір’ю-годувальницею. Кілька тисячолітня традиція догляду за нивами виробила силу-силенну звичаїв, обрядів, забобонів, пов’язаних з майбутнім урожаєм. Так перед початком оранки не можна нікому нічого давати чи позичати, щоб не позбуватися щастя, котре необхідне в цій відповідальній роботі. День для оранки вибирався на повному місяці, найкраще вівторок, четвер або субота. Однак це не має бути день, в який цього року випало Благовіщення. Починати оранку або сівбу годилося обов’язково на світанку, щоб не зустріти нікого перед роботою. Якщо зустрічали когось, то не розмовляли, навіть не віталися, хіба що кивали головою. Слід було не тільки дотримуватися мовчанки, але й особливої чистоти, щоб хліб був чистим. Тому напередодні часто молилися, а вранці вдягалися в святкову сорочку, іноді весільну. Перед початком оранки не можна забивати в землю кілки, бо вона в цей час свята, не можна свистіти, щоб не викликати злих духів. Зерно, яке збирають його з тим зерном, яким засіяли засівальники на Новий рік, а також зернами з Дідуга або обжинкового вікна. Жнивами найчастіше керує жінка: господиня дому або найдосвідченіша жниця. Кінець жнив – обжинки – супроводжуються обрядовим обідом, який готують господарі для женців. Ритуальними справами в цей час обов’язково має бути каша з салом чи маслом, пироги, яєчня, млинці, вино, мед. Обід відбувається в хаті, де господарю підносять вінок із колосся.

Особливо боялися, щоб якийсь чаклун або відьма не накоїли на ниві біди. Тому коли зростали посіви жита, пшениці, господарі ходили на поле дивитися, як росте хліб. Трапляється, що відьма робить на ниві закрутку – надломлює колосся, пригнувши їх до землі. Вважають, що нечиста сила перенесе врожай з цього поля в засіки відьми, яка зробила закрутку. Ця шкода мусить обов’язково бути виправленою, бо зерно із закрутки вважається лихим як для господарся, так і для женця, і для того, хто буде їсти хліб із нього. Доторкатися до залому небезпечно, тому його накривають гноєм, іноді обгороджують осиковими гілками або спалюють просто на полі. Найчастіше закрутки роблять під час цвітіння жита, на Купайла, до схід сонця.

Шанувалися всі звичаї, пов’язані з хлібом. Вдома не слід бути без хліба жодної ночі, бо обсядуть злидні. На ніч хліб треба накривати рушником, бо він теж спить. Хліб чистий і святий, тому його можна брати в будь-якого – він не передає зла. Навіть якщо знайшов хліб, можна їсти, бо це дар Божий, над ним не владний ніякий злий дух. Хліб і сіль кладуть дитині в колиску, щоб уберегти від злих очей.

Олександр Потебня записав казку про хліб і Зміню, яка має ознаки глибокої давнини. Змія, побачивши хліб на столі, позаздрила йому і спитала, як він досяг такої великої честі. Хліб розповів, скільки випробувань йому довелося витримати, щоб попасти на стіл: його молотили ціпами, мололи, місили, випікали на вогні і тільки потім поклали на стіл. Змія хоче й собі спробувати такого, але не витримує й першого випробування. Тому про людину, яка пройшла багато випробувань, кажуть: “Пройшов крізь сито і крізь решето”.

Тваринництво, мисливство, бортництво.

Тваринництво – галузь сільського господарства, основним завданням якої є розведення сільськогосподарських тварин для потреб людини. Продукти тваринництва йдуть у харчову промисловість (молоко, масло, яйця, м’ясо та інші) та легку (сировина для промислових виробів: вовна, шкіра тощо). Тваринництво прийнято поділяти на такі галузі: м’ясне і молочне скотарство, вівчарство, свинарство, конярство, козівництво, кролівництво, птахівництво та ін.

Скотарство в Україні було відоме вже у трипільській культурі IV-ІІІ тисячоліття до н.е. Проте провідною галуззю господарства воно стало в ІІ тисячолітті до н.е., коли тут з’явилися представники культури шнурової кераміки. Хліборобство в цей час не зникає зовсім, проте втрачає свою провідну роль. З’являються власники великий табунів коней, отар овець, черед корів, які потребують великих лугів, пасовиськ, і тому частково змінюють спосіб життя, віддаючи перевагу кочівництву. Скотарство розвивається і в І тис. до н.е. племенами скіфів. Вже Геродот згадує скіфські племена кочівників (скотарів) і племена землеробів (орачів). Отже, скіфська людність поділяється на два прошарки: скотарів-вершників (за визначенням Віктора Петрова) і безхудобних або з невеликою кількістю худоби хліборобів, що вели осілий спосіб життя.

В античні часи співвідношення між землеробством і скотарством урівноважується. Знову відбувається відношення давніх хліборобських традицій, які так тісно єднали Україну з античним світом: Україна експортує хліб до Греції та інших південних