Нині в степових областях України переважають вовняні породи овець (тонкорунна і напівтонкорунна): асканійська, циганська. В лісостепових, поліських та гірських районах - м’ясо-вовняні породи: прекос, каракульська (сокольська смушкова) тощо. В Карпатах вирощують місцеву рацку та ракель. Нині в Україні збільшується поголів’я тонкорунних порід овець і зменшується кількість грубововняних.

Як місцева допоміжна галузь тваринництва розвивається в Україні і козівництво (переважно як молочна галузь). В давні часи козівництво було поширене більше. Коза, як уже згадувалося, була тотемом деяких давньоукраїнських племен і тому завжди вважалася чистою твариною. Коза навіть не питиме води, якщо її вже покоштувала інша тварина або людина. В Україні не тільки вживали молоко кози, але й збирали тонкі нитки і виплітали красиві хустки, шапки тощо.

Кролівництво поширене переважно на Поліссі та в деяких областях лісостепової зони. Промислове виробництво м’яса та хутра кролів в Україні значною мірою доповнюється й за рахунок приватних господарств населення.

Важливою галуззю тваринництва є птахівництво. Кожна селянська родина має в своєму господарстві свійських птахів: курей, качок, гусей чи індиків. Це відносно не трудомістка праця – утримання птахів, годівля, випасання (для качок, гусей, індиків), якщо порівняти її з утриманням корів чи свиней. Тому птахівництво, в тому числі й домашнє, набуло великого поширення у всіх районах України. Крім поживного м’яса та яєць, птахи дають ще й пух та пір’я. В Україні найбільш поширеними породами курей є українська зозуляста, леггорн, чорна, первомайська, бройлер. Породи качок – пекінська та українська сіра; гусей – роменська та велика біла; індиків – бронзовий широкогрудий та московський.

Птахівництво в Україні досягло найвищого рівня промислового розвитку порівняно з іншими галузями тваринництва.

До галузей тваринництва належать також шовківництво (вирощування шовкопряда) та бджільництво. Найбільші плантації шовковиці належать господарствам степової та лісостепової зон. Основна продукція цих господарств – це кокони шовкопряда, з яких виробляють натуральний шовк. В південних регіонах України деяку допомогу шовківникам надають приватні господарства, у яких вирощують кокони.

Добування меду було відоме в Причорномор’ї з прадавніх часів. Про це писав ще Пріск Панійський у своїх спогадах про подорож у столицю Атіли: “В поселеннях нам відпускали для їжі замість вина так званий туземцями медос”.

Бджільництво в давнину називалося бортництвом (від старослов’янського борть – вулик у дуплі дерева). Мед – також традиційний напій; вин використовувався і для виготовлення солодких страв. Знаряддя бортництва – спеціальні ножі для вирізування стільників – знайдені в розкопках степової та лісової зон України. У Сумському краєзнавчому музеї експонується горщик із залишками меду тисячолітньої давності. Мед збирали від диких бджіл у лісових хащах, у дуплах дерев: кожен, хто находив борть, ставив свою зарубку, свій знак на дереві і вважався її власником. У “Руській правді” є кілька статей про покарання тих, хто знищував або незаконно привласнював чужу борть.

Особливо були поширені напої з меду, які варилися при княжому дворі та в сім’ях знатних бояр. Ці напої могли зберігатися впродовж кількох десятиліть у спеціальних льохах – медумах. Ця давня традиція медоваріння припинилася у ХVIII ст. у зв’язку з появою дешевих замінників меду з цукру.

Широко застосовувався мед і в лікувальній практиці. Дочка князя Мстислава Володимировича Євпраксія написала навіть медичний трактат “Мазі”, де описала різні способи лікування медом і виготовлення з нього цілющих мікстур. Цей медичний трактат цінний ще й тим, що його вперше у світі написала жінка (не враховуючи Клеопатру, яка писала про косметику).

Особливо відомими місцями бджільництва в Україні були урочища вздовж Дніпра, Інгулу й Громоклії. Тут і запорізькі козаки встановлювали свої пасіки. З меду вони варили напої, а з воску виготовляли свічки. Приказка: “Бджола – божа мушка, а пасічник – божий чоловік” свідчить про почесність праці збирачів меду, про “богоугодність” цієї справи.

Перше збирання меду (вирізання стільників) відбувалося на Малого Спаса (1 серпня), друге – на Великого Спаса (6 серпня). Уперше мед їдять з маковими коржиками, вдруге – з яблуками та грушами. Це ритуальна їжа на свята. Інші ритуали, пов’язані з бджільництвом, мають символічне значення: наприклад, підкидання першої ложки куті на стелю, “щоб бджоли роїлися”, або “щоб рої сідали”.

У Київській Русі були переважно лісові промисли меду, проте з ХIV ст. починається новий етап бджільництва, пов’язаний зі штучними бортями – вуликами. На півдні були поширені сапеткові вулики, тобто плетені з очерету, рогози, верби й соломи і всередині обмазані глиною. Перший рамковий вулик був сконструйований в 1814 р. українським вченим Петром Прокоповичем, та, як це часто в нас буває, цей винахід не був визнаний на батьківщині вченого, він почав використовуватись в Німеччині, і лише згодом повернувся до нас. В Україні створено Музей бджільництва, де відображено історію бортництва, пасічництва, медоваріння. Цей музей знаходиться в Гадячі на Полтавщині.

Домашні ремесла і художні промисли

Споконвіку народне декоративне мистецтво розвивалося у двох напрямках: як домашні ремесла для потреб своєї родини, і як організовані промисли, що створювали товари для продажу.