Єдиним діючим засобом боротьби з неофіційною доларизацією є макроекономічна стабілізація. Тільки вона здатна привести до відмовлення від використання іноземних валют. Всі інші міри не мають високу ефективність. Проте, національні уряди найчастіше прибігають саме до цих мір «іншого» характеру. До них, насамперед, можна віднести:

чи деномінацію емісію грошових купюр з високим номіналом;

чи обмеження заборона використання іноземної валюти для внутрішніх платежів і розрахунків;

чи обмеження заборона ведення рахунків в іноземній валюті;

уведення високих резервних вимог по рахунках в іноземній валюті;

підтримка високої процентної ставки по активах з номіналом у національній валюті;

інші юридичні міри, що роблять невигідним володіння активам в іноземній валюті.

Усі перераховані способи лише обмежують внутрішню конвертованість національної валюти, не вирішуючи кардинально проблеми валютного заміщенні. При цьому заборона використання іноземних валют неминуче приводить до розвитку чорного ринку обміну валют, що у більшості випадків практично неможливо контролювати офіційними засобами. Усе це було підтверджено досвідом країн Центральної і Східної Європи. Валютний контроль був основним засобом боротьби з валютним заміщенням. Країни Східної Європи вважали, що валютний контроль захистить національну чи економіку. принаймні, зменшить доларизацію внутрішнього ринку. Для цього вони використовували розширену систему валютного контролю і вводили повну неконвертованість національних валют. Однак неконвертованість уплинула на міжнародну торгівлю в рамках країн Варшавського договору, а результаті чого стали розвиватися диспаритети у відносних цінах. Неконвертованість привела до появи мережі чорних ринків, де закордонні туристи, контрабандисти, валютні трейлери могли обміняти валюту за неофіційним курсом [33,276-284].

1.3 Євро і Європейська валютна система

Новий етап у розвитку західноєвропейської інтеграції - програма створення валютного й економічного союзу, розроблений комітетом Ж. Делора в квітні 1989 року.

План “Делора” передбачав створення загального ринку, заохочення конкуренції в ЄС, координацію економічної, бюджетної, податкової політики з метою стримування інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту держбюджету й удосконалювання методів покриття.

На основі “плану Делора” до грудня 1991 року був вироблений Маастрихтский договір про Європейський союз, що передбачає поетапне формування валютно-економічного союзу.

Перший етап фактично почався в липні 1990 року одночасно з повним скасуванням валютних обмежень по русі капіталів у ЄС. Основна увага приділена зближенню рівнів економічного розвитку, зниженню темпів інфляції і скороченню бюджетного дефіциту.

Другий почався із січня 1994 року створенням Європейського валютного інституту у Франкфурте-на-Майне ( Центрального Банку Співтовариства ) у складі керуючих центральними банками країн-членів.

Визначальним став 1995 рік, коли стали вимальовуватися чіткі перспективи майбутньої валюти. У грудні на засіданні Європейської Ради в Мадриді було прийняте рішення про введення з 1 січня 1999 року єдиної валюти, а також вирішений питання щодо її назви. Глави держав і урядів досягли політичного компромісу, назвавши єдину валюту «євро». На думку всіх 15 країн ЄС, воно відбиває історичну і культурну спільність регіону й у той же час є досить нейтральним, не викликаючи ніяких національних асоціацій. Проти збереження назви екю рішуче виступала Німеччина, затверджуючи, що за ним у суспільній свідомості буде тягтися шлейф минулих невдач європейської валютної інтеграції, валютних криз і інфляції. Існувала й інша вагома причина: абревіатура збігалася з назвою стародавньої французької монети, що чеканилася в золотому і срібному виконанні з XIII до першої третини XIX в. і имевшей широке ходіння в Західній Європі. Евромарка також не підійшла, тому що Французи побачили в цій назві «що- те занадто німецьке».[43,6-8]

Отже, у грудні 1991р. керівники держав — членів Європейського співтовариства підписали Маастрихтский договір, яким передбачалося створення Економічного і валютного союзу (ЭВС) і введення єдиної валюти. Після семи років бурхливих дискусій і напруженої підготовчої роботи ЭВС став нарешті реальністю. Спочатку в його склад увійшли 11 держав — членів Європейського Союзу — Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія і Франція. Приєднання до ЭВС інших чотирьох країн Євросоюзу — Великобританії, Данії, Швеції і Греції — є справою часу.

Що саме лежало в основі ідеї створення нової європейської валюти? Наприкінці дев'яностих років минулого століття ситуація у світі складалася в такий спосіб. Оправившаяся після кризи 80-х, економіка США переживала період небувалого розквіту. Начавшаяся в кінці 80-х років "доларизація" світової економіки привела до того, що багато країн, що розвиваються, почали "прив'язувати" курс національних валют до американського долара. Можна сперечатися про плюси і мінуси таких "нововведень", однак факт залишається фактом – долар ставав головною міжнародною розрахунковою одиницею. На Сході продовжувалася експансія Японії, экспортно-ориентированная промисловість якої нарощувала обсяги продукції, що випускається. Ріст цін і бажання удержати їх на "конкурентних" рівнях привели до того, що японські підприємства почали виносити виробництво в інші країни Південно-Східної Азії. Результат у наявності: попит, що збільшився, на японську ієну для імпорту отриманого прибутку привів до того, що Далекий Схід і Південно-Східна Азія стали виявляти явні ознаки "иенизации". У Європі усе більшого значення набувала німецька марка, що стала для багатьох європейських країн резервною валютою. Поряд з німецькою маркою мав ходіння і швейцарський франк – валюта, традиційно пользовавшаяся попитом у якості "валюти-притулку" і як розрахункову одиницю для клірингових операцій. Англійський фунт стерлінгів також користався чималим попитом як через високі процентні ставки, так і тому, що економіка країни переживала не менший у порівнянні зі США розквіт. Один із трьох центрів розвитку світової економіки був як і раніше роздроблений у плані міжнародних розрахунків, а розрахункові курси, що плавають, уведені після розпаду Бреттон-Вудской системи,