на динаміку курсу долара і прогнозування цієї динаміки Різні автори по різному оцінюють це питання і по різному прогнозують динаміку долара (36, 43, 45(. Одні автори вважають, що в падінні міжнародного курсу долара, що мі переживаємо в даний час, немає нічого незвичайного оскільки з1977-го по 2003 рік відбулося шість роздільних циклів злету і падіння долара, і ці цикли придбали досить точну закономірність ( 36(. Виявляється вона і тім, що до нинішнього, шостого, циклу знецінення долара, що почався і 2003 року і протягом який долар уже втратив більш 20 % від своєї первісної вартості, усіх п'ять попередніх циклів продовжувалися стійко довгочасно — по трьох-чотирьох року. Звідси можна зробити висновок, що і нинішній цикл знецінювання долара теж протриває досить довго, у всякому разі, не менш трьох років.
Прихильники цієї точки зору затверджують, що протягом кожного циклу чи падіння рости долара на цей процес впливає, як правило, один головний довгостроковий фактор, а різні короткочасні економічні, політичні, соціальні, психологічні й інші курсооб- разующие фактори приводять лише до короткочасних коливань міжнародного курсу долара усередині цих тривалих циклів. Крім того, США потрібний дорогий долар. На початку липня 2003 року на самміті «великої сімки» у французькому Эвіані американський президент Джордж Буш підтвердив, що політика дорогого долара — це генеральна лінія США у валютних відносинах, незважаючи на нинішнє стрімке його знецінювання. Чому так? Справа в тім, що за роки першого етапу дорогого долара (1977-1989 р.) США пережили самий тривалий економічний підйом у своїй історії. Уже до 1983 року темпи росту американського ВВП у 1,5-2 рази перевищили аналогічний показник розвитих європейських країн, а надалі досягали в середньому темпу близько 3 % у рік і більш. При цьому щорічно створювалося в Середньому близько 1 млн. нових робочих місць.
Мотором цього швидкого економічного росту стало ще більш швидке збільшення ринкового приватного платоспроможного споживчого попиту американців (з випередженням відносно ВВП у 1-2 процентних пункту, а роздрібного — більш 2 процентних пунктів щорічно). Американці стали самою споживаючою нацією у світі. У результаті навіть швидкий ріст ВВП країни ні зміг цілком задовольнити зростаючий попит на товари і послуги.
Перебороти цю инфляційно небезпечну тенденцію деякою мірою допоміг дорогий долар, що стимулював дешевий імпорт товарів, що надають на ринках США, і послуг. Разом з тим дорогий долар як магніт притягав у США потоки європейського, японського, близькосхідного підприємницького і позичкового капіталу. Це стало міцною основою не тільки для бурхливого розвитку фінансових ринків, але і для фінансування, при необхідності, що виникає дефіциту торгового і платіжного балансу. Усе це підтримувало величезний попит на долар і його високий курс на світовому парашутному ринку. Курс долара самим тісним образом зв'язаний із платіжним балансом. Однак використання дорогого долара як важливий важіль для подолання небезпечного протиріччя між переважаючим споживчим попитом і відставанням американської ринкової пропозиції згодом привело до дуже неприємних економічних наслідків. Головне з них те, що форсування дешевого імпорту при різкому скороченні американського експорту привело до безупинного зростання зовнішньоторговельного дефіциту США. Так, у 1987 році товарний експорт США (251 млрд. доларів) значно відставав від товарного імпорту (410 млрд. доларів) і не «заробив» досить іноземної валюти, щоб через комерційні банки стало можливим фінансування імпортних угод американців із закордонними партнерами. Цей дефіцит сальдо торгового балансу в обсязі 159 млрд. доларів (до речі, у 1980 році він складав лише 25 млрд. доларів) і став головною причиною загального дефіциту всього платіжного балансу США в 1987 році, і його поточного рахунка в першу чергу: дефіцит поточного рахунка перевищив 161 млрд. доларів, тоді як у 1980 році було позитивне сальдо в 2 млрд. доларів 32.
У 1987 році одним із джерел покриття дефіциту поточного рахунка платіжного балансу став у першу чергу приплив у США іноземного капіталу — понад 106 млрд. долари, головним чином за рахунок продажу американської власності й активів іноземним покупцям. Друге джерело — це одержання величезної маси кредитів майже з усіх країн світу (до речі, у 2002 році обсяг кредитів був фантастичним — більш 6 трлн. доларів). І, нарешті, третім джерелом покриття дефіциту платіжного балансу стало скорочення офіційних резервів Центрального банку США (Федеральної резервної системи) на 55 млрд. доларів, що дозволило звести сальдо платіжного балансу до нуля.
Однак зовсім ясно, що ці три джерела покриття дефіциту платіжного балансу США не безмежні. Коли вони скорочуються до мінімуму, а дефіцит сальдо платіжного балансу ще продовжує збільшуватися, залишається єдиний вихід — девальвація, тобто знецінювання міжнародного курсу долара. Завдяки цьому фінансовій владі США вдається значно скорочувати величезний дефіцит торгового і платіжного балансу. І, насамперед — за рахунок стимулювання за допомогою дешевого долара експорту американських товарів і скорочення імпорту, що дорожчає.
Яскравий приклад тому— ситуація 1985 -1987 років, коли споживчий попит у США початків швидко рости. Курс долара теж швидко підвищувався і вже 26 лютого 1985 року підскочив до 3,469 DЕМ (що відповідає 0,5638 долара за євро) — замість 2,261 ОЕМ і 1981 року (тобто 0,8650 долара за євро) і 1,816 DЕМ у 1980 році (1,077 євро). Природно, у зв'язку з цим американський експорт подорожчав і скоротився, що ще більше збільшило дефіцит торгового балансу країни. І тоді 22 вересня 1985 року на зустрічі міністрів фінансів