дещо вдалося компенсувати стримування українського «солодкого експорту»,який активно впроваджує, зокрема, Росія. За рахунок активної тарифної політики Росія досить ефективно впливає на обсяг навіть поставок, що провадяться в межах міждержавної угоди. Крім того, слід зазначити, що щотижнева аналітика обсягів та структури експорту та імпорту дозволяє Великому сусіду своєчасно компенсувати тиск демпінгового товару на своєму ринку за рахунок введення додаткових експортних тарифів на енергоносії та стримуючих імпортних тарифів. Враховуючи це, українські виробники вчасно відреагували: за останні роки значно збільшилися поставки олії, цукру, маргарину, молока згущеного, солі, шоколаду, алкогольних та безалкогольних напоїв, мила, тютюнових виробів та ін. Але процес поглиблення міждержавного захисту ринків набуває подалі більшого накалу, а вступ до СОТ його ще загострить. З огляду на зазначене, безбарвна позиція торгово-економічних державних установ, саме існування яких має на меті, перш за все, забезпечення використання ефективних важелів сприяння розширення української присутності на споріднених ринках, потребує значного коригування.
Саме ця частина державної роботи набуває найбільшого значення в умовах декларації прагнення України до вступу у межі СОТ. Не вдаючись до прискіпливого аналізу характеру взаємодій держав-членів СОТ, зазначимо, що головною метою, за ствердженням відомих іноземних експертів, щодо державної політики підтримки виробників, стає «потреба глобального підходу до конкурентної політики». Підтвердження цього висновку присутнє у Статті 49 : « 2.1. Сторони забезпечують наявність та виконання законів, спрямованих проти обмежень конкуренції, до яких вдаються підприємства, що знаходяться в їх юрисдикції» та Статті 51 Угоди між Україною та ЄС, де йдеться про забезпечення «адекватності законів ... про... державні закупки, правила конкуренції..» тощо. Таким чином, на рівні ГАТТ та СОТ ЄС проектує свою концепцію конкурентної політики на своїх наявних та майбутніх торгівельних партнерів.
Головними вимогами на цьому рівні стають: надання рівних можливостей, забезпечення прозорості ринку, стримування тарифної політики обмежень імпорту, зниження ваги експортних субсидій у сільському господарстві, стримування лобіювання монополістів у секторах внутрішньої економіки та ненадання переваг за національним принципом. [22, c.134]
Для українських виробників харчової промисловості це може означати втрату домінантної позиції на внутрішньому ринку не за ознакою вищої якості. Процес формування ціни на українських підприємствах харчової промисловості, не узгоджений з маркетинговими стратегіями підприємства, і відбувається на базі затратної методики. Тобто, змагання за покупця відбувається за рахунок рівня рентабельності або за рахунок цінової вагомості сировини в обсязі витрат. Такий підхід сприяє ефективному використанню маркетингових стратегій проникнення.
Як це підтверджує досвід країн, що нещодавно стали членами СОТ, наприклад, Румунії, проникнення здійснюють методом фіксування рівня світових цін на продукцію чи послуги, що закуповуються. Поряд з цим, викуповується частка у виробничому ланцюжку, а згодом і більш значна частка на міждержавному рівні, обмежується можливість субсидіювання базових галузей, а фінансові не порівняно вищі можливості іноземних корпорацій довершують процес перерозподілу власності, а таким чином і керованості значної частки економіки взагалі. Тому першочерговим завданням для підприємств треба вважати розробку сучасних конкурентних оборонних стратегій, відсутність яких робить український ринок занадто м’яким для зовнішніх інтервенцій. Прикладом цього факту є безопірне входження двох монстрів роздрібно-торгівельної мережі на український ринок: Патерсона та Метро ( за рахунок перекуповування мережі Сільпо та отримання пільгових дозволів на будівництво блок-поінтів).
Наступною проблемою вступу до членів СОТ для українських виробників харчової продукції стане необхідність значних витрат на заміну діючих стандартів, дозволів, ГОСТів та ТУ на випуск продукції. Економічні експерти СОТ вже сьогодні попереджують, що позитивний економічний результат або виграш не є гарантованим фактором вступу. Для вступу до СОТ вже сьогодні потрібно перенавчити персонал, закупити новітнє обладнання, доповнити закони, реорганізувати державні органи та ін.
По-перше, конче необхідна докорінна реорганізація у сферах інтелектуальної власності (ТРІПС), стандартів для промислової продукції (ТБТ) та безпеки продуктів харчування (СФС). До речі, витрати Мексики за 4 роки на ТРИПС склали 32,1 млн. $ США, Туреччини - 19,3 млн. $; Індонезії - більше, ніж 15 млн. $. Витрати Туреччини на ТБТ склали 74,7 млн. $, Росії - 34 млн. $, Індонезії-43 млн. $. Практика продемонструвала необхідність та обов’язковість витрат на регулювання безпеки та фітосанітарного контролю.
Україні треба буде витратити на модернізацію системи СФС для досягнення узгодження з міжнародними нормами суми, рівнозначні з отриманою міжнародною допомогою: 241 млн. - гранти, 299 млн. $ - гранти на технічне співробітництво, 529 млн. - централізовані капвкладення - за документами світового банку. [28, c.143]
Сьогодні за рахунок експорту продукції наповнюється 60% ВВП (з якого 50% - за рахунок експорту металу). Для порівняння: Росія наповнює свій бюджет на 45% за рахунок експорту нафти, Германія - за рахунок експорту тільки на 35%. У ВВП України наявна сировинна частка. До того ж 30% експорту України припадає на частку Росії і тільки 20% - на частку ЄС. Висновок експертів СОТ невтішний: рівень експорту України в 2 рази перевищує її потенціал и здобувається за рахунок продукції низького рівня обробки, ефективність експортних галузей - дуже низька, пом’якшення процедур доступу до ринку більш вигідне державам з високотехнологічною часткою експорту та розвиненою інфраструктурою обслуговування експорту.
На фоні обґрунтованих висновків офіційних експертів СОТ незрозумілою видається позиція Мінагрополітики України, яка декларує гіпотетичні можливості отримання 240 млн. $ ефекту від вступу до СОТ в аграрному секторі. При цьому не афішується той факт, що досягнуті домовленості та дозвіл на надання державної допомоги аграрному сектору - у сумі 1,37 млрд. $. Щодо