сплату податку більш вигідної, чим відхилення від платежів [10].
1.4.2. Грошово-кредитне і цінове регулювання
Гроші — невід'ємна частина нашого життя, один з найважливіших факторів, що визначають благополуччя людини, родини, процвітання країни. Сукупність усіх коштів, що знаходяться в оббігу в наявній і безготівковій формах і обслуговуючих господарський оборот у країні називають грошовою масою.
У структурі грошової маси виділяють активну частину — кошти, що реально забезпечують обіг товарів і послуг і пасивну частину кошти, що потенційно можуть служити розрахунковими еквівалентами. До пасивної частини коштів відносять залишки грошей на рахунках у банках, гроші на термінових (депозитних) рахунках, ощадних вкладах, акціях, облігаціях.
Сукупність готівки (металевих монет і банкнот) і грошей для безготівкових розрахунків у центральному банку (безтермінові вклади) складає гроші центрального банку. Їх називають монетарною чи грошовою базою, тому що вони визначають сумарну грошову масу в народному господарстві.
Грошова маса, яку має народне господарство для здійснення операцій обміну і платежу, залежить від пропозиції грошей банківським сектором і від попиту на гроші, тобто прагнення установ небанківського сектора мати в себе визначену грошову суму у виді готівки чи вкладів [23].
Однак ні серед державних посадових осіб, що відповідають за регулювання грошової пропозиції, ні серед економістів немає єдиної точки зору на те, з яких окремих елементів складається грошова пропозиція: різномастість форм вкладення фінансових засобів досягло такого ступеня, що перехід від власне грошей до їх ліквідних і напівліквідних форм розміщення відбувається непомітно. Тепер границя між активною і пасивною частинами грошей розмита, не така чітка, як раніш [12].
Одним з важливих способів регулювання діяльності фірм є кредитування.
У світі існують різні системи грошового обігу, що склалися історично і закріплені законодавчо кожною державою.
У процесі кругообігу основного капіталу відбувається поступове нагромадження його вартості в амортизаційному фонді.
Частина оборотного капіталу вивільняється в грошовій формі в зв'язку з розбіжністю часу продажу виготовленої продукції і покупкою нової сировини. Вона теж може бути використана як позичку.
3) Тимчасово вільним грошовим капіталом можуть стати гроші, призначені для виплати заробітної плати, поки термін виплати не наступив.
4) Для розширення виробництва, тобто капіталізації прибутку, потрібно нагромадити її в достатній кількості, а до цього вона може бути віддана в позичку.
Кредит виконує дві важливі функції:
1) За допомогою кредиту відбувається перерозподіл коштів між підприємствами, районами і галузями. Реалізація цієї функції дозволяє продуктивно використовувати тимчасово вільні кошти.
2) Кредит дає можливість замінити в звертанні дійсні гроші кредитними грошима і кредитними операціями (безготівковими розрахунками) і цим скоротити витрати звертання.
У залежності від способу кредитування, а також просторово-тимчасових характеристик процесу кредитування кредит класифікують по різноманітних формах.
По способу кредитування розрізняють натуральний і грошовий кредит.
При натуральному кредиті об'єктами кредиту можуть бути інвестиційні товари, споживчі товари, сировина, ресурси, предмети виробничого споживання.
Об'єктами грошового кредиту виступають кошти, акції, векселі, облігації й інші податкові зобов'язання.
Суб'єктами кредитних відносин виступають і держави і підприємства, і домашні господарства, і банки, і страхові компанії, і різні фонди, і церква і т.д. Між ними складаються кредитні відносини. Вони можуть бути ефективними лише на основі матеріальної зацікавленості всіх учасників кредит».
Поряд із грошово-кредитним регулюванням держава проводить цінову політику. Цінове регулювання має кілька конкретних форм здійснення. У розвитих країнах з ліберальною ринковою економікою масштаби його менш значні, чим у нашій перехідній економіці. Іноді цінове регулювання виходить за межі однієї країни і здійснюється за узгодженням з урядами декількох чи країн міждержавними органами їхніх об'єднань. Наприклад, у Європейському Союзі функції регулювання цін на визначені види продукції покладені на Ради міністрів відповідних галузей. Рішення про рівень цін на визначені обсяги видобутку нафти в ряді країн виконують органи ОПЕК.
В Україні існує практика обмеження цін на продукцію природних монополій.
У багатьох країнах застосовується система мінімальних гарантованих цін на сільськогосподарську продукцію. Вони вводяться у випадку, якщо ринкові ціни падають до деякого заздалегідь визначеного рівня. За мінімальними цінами держава гарантує закупівлю продукції у всіх виробників, що бажають її продати. Застосовуються способи субсидування продукції сільського господарства, призначеної для експорту, хоча в останні роки масштаби такого субсидування постійно скорочуються під впливом вимог Всесвітньої торгової організації.
У трансформаційних економіках для визначених видів соціально значимих товарів зберігається порядок централізованого встановлення цін державними органами. Однак поступово перелік такої продукції скорочується.
1.4.3. Антимонопольна політика держави
Антимонопольна політика держави - один з напрямків державного регулювання економіки, що представляє собою комплекс заходів, що спрямовані на формування нормального конкурентного середовища.
Антимонопольна політика держави реалізується в першу чергу в сукупності антимонопольних (антитрестовських) законів, що покликані установити «правила гри» на конкурентному ринку. Конкретна програма антимонопольної політики розробляється і проводиться урядом.
Антимонопольне законодавство — стрижень антимонопольної політики. У ньому закріплені основні правила діяльності суб'єктів, що хазяюють, на ринку.
Задачі антимонопольного законодавства:*
забезпечення сприятливих умов і стимулів для розвитку конкуренції і підприємництва;*
зняття всіх перешкод на шляху конкуренції на правовій основі;*
визначення правового режиму відповідальності за монопольні дії і порушення правил конкуренції.
Головна задача антимонопольного законодавства - створення умов для ефективного розвитку економіки країни.
Закон Шермана. Антитрестовські закони як спосіб контролю за діяльністю монополій застосовуються більш ста років. Ще в 1890 р. був прийнятий знаменитий закон Шермана, що забороняє будь-які види змови і будь-які спроби монополізації якої-небудь галузі. Однак формулювання першого антимонопольного закону носили досить загальний характер, що не дозволяло чітко визначити склад злочину. Прийняті потім закони Клейтона (1914), Кейлера-Кефовера (1950), а також ряд постанов міністерства юстиції США, у якомусь ступені ліквідували