Першим монографічним дослідженням проблематики є робота “Національна система інновацій. Побудова теорії інновацій і інтерактивного навчання” (1992), написана під керівництвом проф. Б.Лундвалла. Як основні компоненти інноваційних систем в роботі Б.Лундвалла аналізуються системи організації праці, промислові мережі, державний сектор, фінансова система, науково-технічний комплекс.

У роботах Р.Нельсона, орієнтованих на проблематику інноваційних систем, червоною лінією проходить дослідження можливостей і обмежень державної наукової і технологічної політики в країнах з різним рівнем економічного розвитку. Аналізуючи феномен технічного прогресу, Нельсон приходить до висновку про недоцільність жорсткого централізованого планування і управління інноваційними процесами і обґрунтовує переважну ефективність ринкових механізмів відбору і селективної підтримки тих або інших напрямів науково-технічного прогресу.

У монографії подається аналіз чотирьох типів соціальних інноваційних систем:

- “ринкова” - США, Великобританія;

- “мезо-корпоративістськая” – Японія;

- “соціал-демократична” - скандинавські країни;

- “інтеграційно-європейська” – Німеччина, Франція, Нідерланди, Італія.

Сама по собі концепція інноваційних систем – це, перш за все зручний аналітичний інструмент, який дозволяє отримати базову інформацію для коректування державної політики. Наприклад, опираючись на неї, можна порівнювати моделі інноваційного розвитку різних країн і визначати чинники, які задають національну специфіку для кожної конкретної моделі. Системний підхід до інноваційного процесу дозволяє використовувати системнийо аналіз, і, таким чином, прогнозувати тенденції розвитку економіки.

Отже, який же сенс вкладається в поняття національної інноваційної системи? Її автор, Кріс Фрімен розумів її як сукупність структур, що формуються на базі економічної системи країни для залучення економічних суб'єктів до створення і використання інновацій.

Після виходу роботи Фрімена, в якій пропонувалася категорія національної інноваційної системи, остання отримала широке використання в різнопланових дослідженнях інноваційних процесів, причому не тільки в руслі економічної науки, але і в широкому спектрі наук, орієнтірованих на інші аспекти соціальної системи. Так, сьогодні можна чути про інноваційну систему в сферах освіти, політики, культури і так далі.

Адаптуючись до нових сфер застосування, категорія Фрімена набуває все нових смислових відтінків, які специфічні для тих або інших напрямів досліджень. В результаті, всього за два десятиліття існування початковий сенс категорії істотно розширився, і за деякими даними на сьогодні налічується більше тисячі авторських підходів до визначення інноваційної системи.

Зі всієї різноманітності дефініцій, найбільше використовують і цитують в науковій літературі наступне визначення: національно-інноваційна система - це сукупність інститутів, що відносяться до державного і приватного секторів, які індивідуально і у взаємодії один з одним забезпечують розвиток і розповсюдження нових технологій в межах конкретної держави.

Тобто, тлумачення інноваційної системи вийшло за рамки сфери економіки, зберігши при цьому свою якісну визначеність – категорія і тепер відображає систему інститутів, що просуває нові знання і уміння в соціумі. Завдяки своїй лаконічності і універсальності це визначення часто використовується як базове в прикладних дослідженнях механізмів оновлення соціальних систем. Так, наприклад, в Україні був узятий курс на інноваційний розвиток всіх сфер суспільного життя, або іншими словами, на формування багатогранної національної інноваційної системи, економічний аспект якої складає лише одну її грань.

Так, в розвинених країнах, по-перше, в останні десятиліття крупні корпорації демонструють наростаючу схильність до самостійного ведення фундаментальних досліджень. По-друге, в процесі створення інфраструктури держава розвинених країн грає, в основному, структуроутворюючу роль – роль “головного архітектора”, а власне масовий процес відтворення інфраструктури інноваційної діяльності ініціюється і фінансується значною мірою приватним капіталом. І навпаки, в економіках, які стають на шлях формування інноваційних систем, державний сектор активно бере участь в процесах розробки, апробації і сприяння тиражуванню інновацій.

У світовій практиці для дослідження НІС користуються трьома основними аналітичними підходами:

а) інноваційні обстеження – дані збирають, аналізуючи результати опиту представників фірм про джерела інформації для ведення інноваційної діяльності, а також дані про внутрішньофірмові видатки на НДДКР (це найбільш достовірне та суттєве джерело інформації про форми і тенденції співробітництва різних компонентів НІС);

б) кластерний аналіз – дає можливість визначити комплекс взаємозв’язків між учасниками створення доданої вартості у процесі комерціалізації та використання нових знань. ОЕСР визначає кластери як виробничі мережі міцно пов’язаних фірм, з’єднаних в єдиний виробничий ланцюг, в межах якого створюється додана вартість. До стійких кластерів включають також стратегічні альянси з університетами, дослідницькими установами, технологічними брокерами і консультантами, тобто кластери – це також інноваційні системи, хоча і меншого масштабу, ніж НІС;

в) аналіз міжнародних потоків знань – враховує такі процеси, як імпорт технологій, патентів, ліцензій, технологічні альянси між фірмами-резидентами різних держав, міжнародну торгівлю консалтинговими послугами, прямі іноземні інвестиції, спільні міжнародні публікації тощо. Такий аналіз відіграє вагому роль за умови глобалізації інноваційної діяльності при дослідженні НІС.

1.2. Типові складові інноваційної інфраструктури

Однією з умов успішного інноваційного розвитку держави та її регіонів є створення необхідної інноваційної інфраструктури, яка дозволяє сформувати потребу в нововведенні і забезпечує відповідний рівень пропозицій. Тобто інноваційна інфраструктура забезпечує організаційну, правову, та економічну підтримку інноваційної діяльності на різних рівнях і в різних формах.

Інноваційна інфраструктура – це сукупність підприємств, організацій, установ, їх об’єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні, тренінгові тощо).

В загальному вигляді складовими інноваційної інфраструктури є фінансово-кредитні установи й інвестиційні заклади (інноваційні банки, інвестиційні компанії венчурного фінансування), зони інтенсивного науково-технічного розвитку (регіони науки, технополіси), технопарки