Можливі і більш детальне групування форм приватизації. Так, Світовий банк виділяє наступні способи приватизації в постсоціалістичних країнах:

прямий продаж активів, масова приватизація по ваучерних схемах, викуп контрольного пакета акцій менеджментом і/або працівниками, публічна пропозиція, ліквідація, безоплатна передача муніципальним органам, акціонування, акціонерне державне підприємство за участю іноземного капіталу. Оцінюючи результативність перерахованих методів, варто мати на увазі, що, по-перше, у всіх країнах використовувалися ті або інші їх комбінації, а, по-друге, невелика купівельна спроможність громадян у порівнянні з потенційною ціною державних активів змушувала в ході реформи власності змінювати пріоритети у виборі методів приватизації.[6, c.54]

Масова приватизація шляхом видачі приватизаційних ваучерів дозволяє порівняно швидко розподілити державні активи серед великого числа громадян.

Незалежно від того, чи видаються приватизаційні свідоцтва безплатно або за деяку невелику суму грошей, ваучерні схеми є соціально найменш конфліктним засобом приватизації. Водночас отримані по таких схемах власницького права не можуть кваліфікуватися як повноцінне право приватної власності і, швидше за все, є лише стартовою умовою для подальших кроків. Переважним методом ваучерні схеми були в Чехії, Словаччині, Росії, Монголії, Казахстані, Албанії.

Безплатність або низька ціна ваучерів дозволила більшій частині населення взяти участь у масовій приватизації, а державні активи пройшли через етап первинного закріплення прав власності досить швидко. Позитивним моментом є також швидкий старт приватизації найбільш проблемної частини державних активів — крупних промислових підприємств. Водночас ваучерні схеми, виключивши можливість одержання прибутків від приватизації в бюджет, поглибили проблеми внутрішнього і зовнішнього державного боргу.

Ваучерні схеми, звичайно, не найкращий шлях для формування ринків капіталів. З країн, що проводили швидку масову приватизацію, лише в Чехії, Словаччині і Словенії фінансові ринки мають достатню стійкість для становлення приватного сектора економіки. Цьому в значній мірі послужила часткова реструктуризація і передприватизаційна робота на підприємствах, цінні папери яких готувалися до виходу на ринок. У Росії, Казахстані, Монголії й особливо в Албанії фінансові ринки знаходяться в недостатньо стійкому стані, хоча і постійно зростають. У більшості ж випадків зміни в правах власності, особливо на крупних підприємствах, не супроводжувалися заходами для їхньої ринкової реструктуризації. Фінансові й інвестиційні інститути, проминувши найбільш вигідний спекулятивний етап створення ринку цінних паперів, виявилися занадто слабкими для нормальної інвестиційної роботи з реальним сектором.

Приватизація методом прямих продаж активів, цінних паперів, майнових комплексів заздалегідь підготовленому інвестору або на грошових конкурсах, аукціонах, тендерах і т. ін. має перевагу — одержання грошей, що можуть стати джерелом як надходжень у бюджет, так і інвестицій у приватизовану компанію.

Предметом продажу може стати лише привабливе для інвесторів, прибуткове підприємство, тому даним методом, на жаль, не могла приватизуватися більша частина крупних промислових підприємств, які потребували інвестицій. Число інвесторів (особливо в порівнянні з ваучерними схемами) сильно обмежене тими, хто реально має капітал. На відміну від розпорошеності ваучерного методу первинне закріплення прав власності на державні активи і подальший їхній перерозподіл може відбуватися достатньо концентровано. Аукціони і конкурси сприяють виявленню ринкової оцінки приватизованих активів на рівні максимально прибуткової. Але по ефективних цінах вдається продати лише невелику частину підприємств. Більшість же підприємств реалізується по занижених цінах (як це було, наприклад, у Східній Німеччині).

Особливий випадок — продаж активів іноземному інвестору. В усіх країнах із перехідною економікою робилася ставка на приток інвестицій від покупців-нерезидентів. Очікування пов’язувалися з одержанням доступу на західні товарні і фінансові ринки, із упровадженням західного менеджменту, ростом ринкової вартості компаній. Домінуючим метод прямих продаж був в Угорщині, Хорватії, Естонії, використовувався в Польщі, тобто застосовувався в тих країнах, де ще в надрах планової економіки створювалися умови для розвитку приватної власності. Іноземний капітал оцінив цю вигоду стартових умов приватизації, хоча реальні інвестиції усе ж були менші за очікувані і по обсягах, і по ефективності ринкової реструктуризації економіки.[3, c.45]

Приватизація методом прямих продаж сприяє швидкому прогресу фінансових ринків і, що особливо важливо, створює сприятливий клімат для росту знов утворених приватних підприємств на національному, іноземному або змішаному капіталі.

Передача або пільговий продаж державних активів працівникам приватизованих компаній одержав поширення в ряді постсоціалістичних країн (Польща, Латвія, Литва), причому навіть там, де початкова концепція приватизації його не передбачала (наприклад, в Угорщині). Особливий розмах цей метод одержав у Росії, де він використовувався в загальній схемі масової ваучерної приватизації і сприяв первинній передачі у власність трудових колективів 3/4 приватизованих компаній. Проте найбільш істотними негативними наслідками даного методу є дефіцит або навіть повна відсутність зовнішніх інвесторів на початку приватизації, а також труднощі в налагодженні нормального корпоративного управління. Вихід на ринки капіталів таких компаній може бути утруднений.

Наступним методом приватизації є реприватизація, тобто відновлення в правах власності осіб, незаконно позбавлених майна в результаті конфіскаційної націоналізації. Основними формами реприватизації є:

реституція (повернення власності колишнім власникам у натуральному виді), і компенсація (повернення вартості конфіскованого майна грошима або спеціальними ваучерами).