Населення поки що не може виступати як інвестор, оскільки в Україні скла-лася ситуація, за якої середні доходи населення не забезпечують задоволення потреб навіть на рівні прожиткового мінімуму. Витрати населення сконцентро-вані переважно не вузькому колі наинеобхідніших продуктів харчування та про-мислових товарів. Зростання витрат на харчування — це характерне явище для країн з низьким прожитковим мінімумом.

У сучасних умовах фондовий ринок України також не сприяє розвитку інвес-тиційних процесів в економіці країни, оскільки він формується і визначається процесами приватизації. 1 травня 1999 р. закінчилася сертифікатна приватизація. Тим самим був покладений край можливості практично задарма скуповувати ак-ції українських підприємств.

Однак ринок акцій залишається нерозвиненим внаслідок таких причин:

1. Акції неліквідні. Придбавши акції, потім можна їх не продати (немає по-питу, або попит невеликий).

2. Ненадійний ринок:

· інвестору не гарантовані права власності на акції;

· слабка система контролю за учасникам ринку;

· розпилення акцій серед населення.

Багато акціонерів навіть не знають, скільки акцій їм належить, або є пасивними володарями акцій, навіть не знаючи, шо їх можна продати. У результаті величезні частки статутних фондів підприємств "заморожені".

3. Непрозорість ринку. Іноземним і вітчизняним інвесторам важко отримати оперативну і об'єктивну інформацію про ринок.

4. Порушуються права акціонерів. Права акціонерів можуть виявитися фік-цією, навіть коли акціонер є власником 51% підприємства, оскільки він не може змінити стратегію розвитку підприємства або змінити керівництво. Для цього достатньо, щоб власник інших 40% не прийшов на збори акціонерів.

5. Управління державними пакетами акцій неефективне.

З огляду на шікладепе доводиться констатувати тс, шо її Україні відсутні належні умоли для здійснення інпестиційної діяльності.

Іноземні інвестиції притягуються інвестиція ми внутрішніми. В економічній історії немає прикладу країни, яка б підпорядко-вувала свою політику тільки меті залучення іноземних інвестицій за всяку ціну і досягла при цьому успіху. Іноземні інвестиції є лише одним із компонентів висо-коефективного розвитку.

Потрібно підкреслити, що на сьогодні іноземні інвестиції суттєво не вплива-ють на стан національної економіки України, відчутно не сприяють розв'язанню завдань, визначених як пріоритетні (реструктуризація економіки, технологічне оновлення виробництва, подолання залежності від імпорту тощо).

Таким чином, основними проблемами в інвестиційній сфері є:

· великий дефіцит власних джерел інвестиційних ресурсів у підприємств;

· недостатньо розвинений ринок капіталів;

· відсутній механізм довгострокового кредитування підприємств;

· недосконала амортизаційна політика;

· відсутні пріоритети у здійсненні державної інвестиційної політики.

Напрями реформування державної інвестиційної політики повинні охоплю-вати такі аспекти:

1. Основними джерелами інвестування повинні стати кошти підприємств і організацій у вигляді прибутку та амортизаційних відрахувань. Для цього потрібно запровадити податкові стимули для інвестиційно-іннова-ційної діяльності, розвитку малого підприємництва. Після прийняття Податко-вого кодексу потрібно ввести п'ятирічний мораторій на внесення змін до подат-кової системи, якщо вони не полегшують податкове навантаження.

Щодо амортизації, то вона повинна стати надійним джерелом інвестицій, передусім за рахунок використання методів прискореної амортизації.

Для подолання кризи потрібне системне реформування, націлене на покращан-ня інвестиційного процесу. Наприклад, у розвинених країнах звільняється від опо-даткування прибуток підприємств, якщо він спрямовується на рефінансування. Дру-гим важливим кроком може бути реструктуризація підприємств, яка повинна при-звести до накопичення ресурсів для інвестиційного фінансування. Потрібно закрити нерентабельні і непотрібні Україні об'єкти або продати їх підприємливим власникам.

2. Бюджетні інвестиційні ресурси повинні надходити в галузі, які є малопри- ваблнвими для приватного інвестора, але необхідними для забезпечення життє-здатності економіки. Великого значення повинне набути цільове кредитування інвестиційних проекті» ііи пільгових умовах. За рахунок державного фінансуван-ня підбір інвестиційних проекті]! потрібно проводити на конкурсних засадах.

3. Розширення цільового банківського кредитування галузей і виробництв, визначених як пріоритетні. Банківський сектор повинен перейти на довгостро-кове кредитування. Якщо банк фінансує еередмьострокош і довгострокові ін-вестиційні проекти, то з його боку потрібно передбачати аналіз і контроль за поточною діяльністю иідприємства-позичальника. Звичайно, не всі українські підприємства готові до цього.

Держава бере участь в інвестиційному процесі як прямо через державний сектор економіки, так і побічно через свої інституції: органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк, Фонд держмайна, Державний антимонопольний комітет.

Держава здійснює інвестування тих галузей і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер і які найближчим часом не підлягають при-ватизації, таких, як оборонна галузь, окремі об'єкти загальнодержавної інфра-структури: магістралі, термінали тощо.

Фінансування інвестиційних проектів.

Підприємство, що вирішило реалізунати інвестиційний проект, рідко може обійтися власними фінансовими ресурсами. Коли їх не вистачає, можна одержа-ти необхідні йому ресурси через емісію акцій або використання позичкових кош-тів, для чого випустити облігації або інші боргові зобов'язання, звернутися до різних фінансових інститутів (банки, страхові компанії) за одержанням позички.

Останнім часом при незначних обсягах довгострокових інвестицій виникає не-обхідність у пошуках нових джерел фінансування. На відміну від уже діючих прин-ципів і методик галузевого та регіонального розподілу капітальних вкладень зараз актуальною стає проблема фінансування окремих проектів за рахунок інвестицій-них ресурсів, які надаються фізичними особами та підприємствами різних форм власності. Оскільки головним та єдиним критерієм оцінки ефективності проектів є їх прибутковість, у світовій практиці дедалі більшого розповсюдження набуває фі-нансування, за якого головним забезпеченням кредитів, що надаються банкам, є сам проект, точніше доходи, які одержуються в результаті його реалізації.

Роль фінансово-кредитних установ за такого фінансування суттєво підвищу-ється. Банк як учасник проектного фінансування може виконувати різні функції: кредитора, інвестора, агента, гаранта. При цьому банк обов'язково претендує на певну частку доходів від реалізації проекту. Для великих капіталоємних проектів, які реалізуються у важкій, паливно-енергетичній, транспортній, добувній галу-зях, найбільш