процесі приватизації (корпоратизації), орендодавець у 5-денний термін після дати реєстрації заяви надсилає копії проекту договору та інших матеріалів органу, уповноваженому управляти відповідним майном. У випадках, якщо підприємство, його структурний підрозділ, щодо цілісного майнового комплексу якого надійшла заява про оренду, або ініціатор укладення договору оренди згідно із законодавством займають монопольне становище на ринку; внаслідок укладененя договору оренди підприємець, або група підприємців можуть зайняти монопольне становище на ринку; суманра вартість активів або сумарний обсяг реалізації товарів (робіт, послуг), що належить об’єкту оренди та ініціаторові укладення договору оренди, перевищують показники, визначені законодавством, – орендодавець надсилає копії проекту договору оренди та інших отриманих документів також до органу Антимонопольного комітету України. У разі неодержання орендодавцем висновків у встановлений термін укладення договору оренди вважається погодженим із зазначеними органами. Орендодавець протягом п’яти днів після закінчення терміну погодження умов договору оренди з органом, уповноваженим управляти відповідним майном, та органом Антимонопольного комітету України, а у випадках, коли заява про оренду майна не потребує узгодження (щодо оренди окремого індивідувльно-визначеного майна, крім нерухомого), протягом п’ятнадцяти днів після дати її реєстрації дає згоду або відмовляє в укладенні договору оренди майна і повідомляє про це заявника. Закон України „Про оренду державного і комунального майна” містить примірний перелік підстав відмови у передачі в оренду об’єктів. Це, зокрема:
· прийняття рішення компетентним органом про приватизацію цих об’єктів;
· включення об’єкта до переліку підприємств, що потребують залучення іноземних інвестицій згідно з рішенням Кабінету Міністрів України чи місцевих органів влади;
· відсутність згоди Антимонопольного комітету України на оренду;
· відсутність згоди органу, уповноваженого управляти відповідним майном, на виділення структурного підрозділу;
· інші підстави, передбачені законами;
· прийняття рішення орендодавцем про укладання договору оренди нерухомого майна з бюджетною установою, організацією.
Надаючи приорітетне право на укладення договору оренди створеному трудовим колективом підприємства господарському товариству, законодавство передбачає, що укладення договору оренди з іншими фізичними та юридичними особами можливе лише за умови відсутності заяви господарського товариства протягом двадцяти днів з дня направлення ним повідомлення про намір орендувати цілісний майновий комплекс підприємства, структурного підрозділу. За наявності заяв про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу (за умови відсутності заяви господарського товариства, створеного членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу) або заяв про оренду нерухомого майна (за умови відсутності заяви бюджетної установи, організації) від двох або більше фізичних або юридичних осіб орендар визначається орендодавцем на конкурсних засадах. Порядок проведення конкурсу встановлюється:
· Фондом державного майна України – для об’єктів, що перебувають у державній власності;
· органами, визначеними Верховною Радою Автономної Республіки Крим, – для об’єктів, що належать Автономній Республіці Крим;
· органами місцевого самоврядування – для об’єктів, що перебувають у комунальній власності. У разі відмови в укладенні договору оренди, а також неодержання відповіді у встановлений термін заінтересовані особи мають право звернутися за захистом своїх інтересів до суду чи арбітражного суду.
2. Теоретичні засади лізингового кредиту
2.1.Теоретичні погляди та еволюція лізингового кредиту
Як свідчать документи, лізинг був відомий людині ще з прадавніх часів. Дійсно, ідея лізингу зовсім не нова, хоча терміну "лізинг" (lease) як такого ще не існувало. Розкриття сутності лізингової угоди бере свій поча-ток ще за далеких часів Арістотеля (384/383 — 322 рр. до н.е.). Саме йому належить назва одного з трактатів в "Риториці": "Багатство полягає в кори-стуванні, а не в праві власності". Іншими словами, не обов’язково для от-римання доходу мати у власності будь-яке майно, потрібно лише мати право користуватися ним і в результаті цього отримувати доход.
Англійський історик Т. Кларк виявив декілька положень про лізинг в Законах Хаммурапі, прийнятих між 1775-1750 рр. до н.е. Група статей, що торкалися власності — найбільша в збірці. Статті грунтовно розглядали всі випадки оренди і норми орендної плати, умови застави майна.
Інші стародавні цивілізації, включаючи греків, римлян, єгиптян, вва-жали оренду привабливим, доступним, а часом і єдино можливим засобом придбання устаткування, землі та худоби.
В середьовіччя орендна діяльність була дещо обмежена. В оренду зда-валися в основному сільськогосподарське знаряддя та коні.
В 1572 році у Великобританії був прийнятий законодавчий акт, який дозволяв використовувати тільки дійсний, а не удаваний лізинг, тобто за-конними визнавалися орендні договори, підписані на розумних засадах.
На початку ХХ сторіччя у Великобританії в зв’язку з розвитком про-мисловості, збільшенням виробництва різних видів устаткування зросла кількість товарів, що здавалися в лізинг. Особливу роль в цьому зіграв роз-виток залізничного транспорту та кам’яновугільної промисловості [27, 32].
Власники ком’яновугільних копалень спочатку купували вагони для перевезення вугілля, однак скоро стала очевидною невигідність та немож-ливість такого фінансування. Видобуток вугілля збільшувався, відкривалися нові шахти, потрібна була все більша кількість вагонів. Цілком слушно, що невеликі підприємства вирішили скористатися цією ситуацією для вигідного вкладення капіталу. Вони купували вагони для вугілля і здавали їх в оренду (лізинг) залізничним компаніям. З’явилися компанії, єдиною метою яких був лізинг потягів та залізничних вагонів. При укладанні договорів вони стали включати в нього право на купівлю (опціон), яке надавалося користувачеві після закінчення строку лізингу. Однією з причин появи такої умови було те, що користувачі значно аку-ратніше та дбайливіше поводилися з вагонами, якщо існувала перспектива їх подальшого придбання у власність. Такі угоди отримали назву договорів оренди-продажу. Подальший розвиток лізингу та оренди-продажу призвів до необхідності розмежування договорів лізингу та оренди-продажу.
На початку ХХ сторіччя багато залізничних компаній збагнули, що зростаюча кількість вантажовідправників не бажає