Представники цього напряму протиставили теорії тру-дової цінності класиків власну суб'єктивно-психологічну теорію цінності. Остання грунтувалася на повному за-переченні суспільне необхідних витрат праці як єдиної суб-станції цінності, пояснювала цінність речей (благ) виключ-но їх граничною корисністю, тобто абсолютизували суб'єк-тивно-психологічний момент і примат споживання над виробництвом. Каузально-генетичному підходу до вивчення економічних явищ учені австрійської та математичної шкіл протиставили функціональний принцип дослідження, який і став методологічною основою теорії рівноваги — вихід-ної засади цих шкіл. Вони прагнули перетворити політич-ну економію у «чисту» економічну теорію, вільну від впли-ву ідеології, відмежувати її від соціальних та конкретно-економічних наук.

Що стосується другого, визначеного М. Туганом-Барановським як соціалістичного, напряму економічної теорії, то він був представлений передусім теорією К. Маркса, яку взяли на озброєння так звані ортодоксальні (правовірні.— Л. Г.) марксисти, її методологічні засади найповніше вис-вітлені у вітчизняній економічній літературі і добре відо-мі. Зазначимо тільки, що марксизм, грунтуючи свою еко-номічну теорію на методологічних засадах та абстрактно дедуктивному методі класичної політичної економії, разом із тим протиставив поясненню класиками економічних явищ природними, позаісторичними причинами, тобто загально-економічними законами, своє історичне їх бачення.

Суть розуміння змісту й завдань політичної економії марксизмом випливала з трактування економічних явиш. як вираження суспільних відносин людей, що виникають у процесі виробництва незалежно від їх господарської во-лі і визначають відносини у сфері обміну і розподілу; тоб-то економічних явищ як абстрактних понять суспільного устрою. Соціальну обумовленість зв'язків і закономірнос-тей економічних явищ марксизм розглядає як об'єктивну їх засаду, на противагу індивідуалістичному (у класиків), суб'єктивно-психологічному (психологічна, австрійська та математична школи) їх поясненню.

Відповідно і метод дослідження виходить з причинного визначення цих закономірностей як історично минущих, обумовлених суспільно-економічними відносинами на тому чи іншому етапі їх розвитку. Суспільно-обумовлене вироб-ництво, або суспільний спосіб виробництва, виступає вихід-ним пунктом пояснення причинних залежностей та соці-ально-економічних закономірностей у всій їх складності і визначає собою принцип методологічного монізму—зве-дення причин, що діють в економічному житті, до однієї основної. Всі основні категорії політичної економії виво-дяться з відношення лише двох суспільних класів—робіт-ників і капіталістів. Дане відношення визначене як головне у системі суспільних відносин. На цій базі і розробляється марксистська концепція закону розвитку та революційного знищення капіталізму.

І, нарешті, в руслі третього напряму, виділеного М. Туганом-Барановським як такого, що базувався на ідеї поєднання приватної власності та підприємництва з держав-ним регулюванням, формується німецька школа, розвива-ються в останній третині XIX ст. різні її течії — історико-етична (Г. Шмоллер і ін.) та соціально-політична (Л. Брентано та ін.). Абстрактно-дедуктивному методу класиків ця школа протиставила описово-емпіричний підхід у дослід-женні економічних явищ, суб'єктивне пояснення економіч-них категорій, заперечення будь-яких економічних зако-нів, трактування політичної економії як «національної економії» тощо. За висловом М. Тугана-Барановського, зне-важливе ставлення представників цієї школи до теоретич-ної економії взагалі призвело «не до перетворення еконо-мічної теорії..., а до тимчасового охолодження інтересу до економічної теорії або навіть до повного заперечення її».

Недоліки чисто емпіричного вивчення явищ економічного життя, відмову, по суті, від економічної теорії, визнання різних теорій для різних історичних періодів, народів та правових установ і взаємовідносин, що склалися, тощо відзначав і відомий український учений К. Воблий. У ре-цензії, опублікованій у 1907 р. (Журнал Министерства народного образования) на книгу Г. Шмоллера він писав про жалюгідність тієї науки, яка вважає себе безсилою охо-пити економічне життя в цілому, причину ж відсутності єдиної теорії вбачав у недосконалості її розвитку на той час. Аналогічні думки висловлювали й інші вчені-економісти. Так, О. Миклашевський—відомий дослідник історії економічних учень, відзначаючи у згаданій вище праці з історії політичної економії особливо великий вплив соці-ально-політичного напряму, вважав, що більшість його представників та прихильників далі звичайної соціальної політики не йшли і нічого не зробили для розвитку власне теоретичних засад політичної економії.

Ці основні напрями політичної економії та відповідні їм школи виникали як альтернативні (історична школа за-перечувала засади класичної, австрійська школа виникла як реакція на теоретичну безплідність історичної тощо) і розвивалися у конфронтації одна до одної, а всі разом — до марксизму з його інтерпретацією засад класичної школи та політичною доктриною. Однак необхідно підкреслити, що з часом основна тенденція у розвитку цього процесу зміню-ється.

Бурхливі дискусії 70-х років між «австрійцями» та пред-ставниками історичної школи про переваги абстрактно-де-дуктивного чи емпіричного методів дослідження призвели до взаємного визнання доцільності використання економіч-ною теорією методу як індукції, так і дедукції. Прагнення подолати однобічність моністичного пояснення всіх еко-номічних явищ або ж виключно з позицій класичної теорії трудової цінності чи теорії граничної корисності австрійсь-кої школи дали поштовх до поглиблення теоретичних за-сад останньої американською школою на чолі з Дж. Кларком («теорія граничної продуктивності капіталу» та ін.), а також англійською на чолі з А. Маршаллом. Праці А. Маршалла, який запропонував власне розв'язання про-блеми цін на основі поєднання теорії граничної корисності з елементами теорії трудової цінності Д. Рікардо (в час-тині інтерпретації витрат виробництва), започаткували у 90-ті роки XIX ст. неокласичний напрям теоретичної