Найбільш відомим представником теоретичної школи меркантилізму у Франції є Антуан Монкретьєн де Ваттевіль (1575—1621). У 1615 р. він опублікував працю «Закони суспільного господарства» («Трактат політичній економії»), яку присвятив королю і матері-королеві. Саме у цьому творі вперше вжито термін «політична економія», що дав назву цілій науці.

Економічні погляди Монкретьєна знаходяться на межі раннього та пізнього меркантилізму, що цілком відповідало економічному і політичному стану Франції того періоду. Релігійні війни проти альбігонців спустошили південно-французькі міста, а гугенотська міжусобиця розладнала всю французьку економіку. На той час Англія вже почала значно випереджати Францію в економічному розвитку.

Монкретьєн ставить за мету виявити заходи, використання яких дозволило б піднести народне господарство Франції. Для цього він вважає за доцільне використати досвід Англії. Досить детально зупиняється Монкретьєн на питаннях розвитку мануфактур, займається питаннями торгівлі, мореплавства, рекомендує ряд заходів для піднесення промисловості, великого значення надає професійному навчанню.

За своїми поглядами Монкретьєн є гарячим захисником третього стану, при цьому найбільш важливою його частиною вважає торговців. «Купці,— наголошує він,— надзвичайно корисні державі». І хоча вимагає заохочення всілякого роду ремесел, проте розвиток промисловості для нього є самоціллю. Мету всіх ремесел він вбачає в торгівлі. «Філософи кажуть, що мета є причина всіх причин; і торгівля є певним чином головна ціль різних ремесел», — вказує Монкретьєн. Для могутності держави потрібне золото, а самим надійним способом його придбання є зовнішня торгівля.

Монкретьєн свідомо протиставляє інтереси Франції інтересам інших країн, засуджує політику Франції за те, що вона надає більшу свободу і незалежність торговцям інших країн. При цьому він досить своєрідно використовує меркантильну теорію прибутку, перетворюючи її на зброю проти іноземних купців. У торгівлі, на його думку, виграш одного є втратою для іншого. Але в умовах внутрішньої торгівлі виграють і програють окремі
учасники обороту, країна ж в цілому нічого не втратить і не придбає. В умовах зовнішньої торгівлі іноземні купці є свого роду насосом і, отримуючи прибуток, вони висмоктують багатство країни, з якою торгують.

Цікаво відзначити, що Монкретьєн розрізняє поняття гроші і багатство, вважаючи, що достаток золота створює лише передумови для багатства і благополуччя країни, але не робить її багатою і успішною. Першочергове значення він приділяє «природному багатству» (хліб, сіль, вино і т. ін.). Монкретьєн у зв'язку у цим пише: «Не наявність золота та срібла, не кількість перлів та алмазів робить державу багатою, а наявність предметів, необхідних для життя і одягу: у кого їх більше, у того більший достаток».

Монкретьєн різко виступає проти розкоші, вважаючи її однією з причин, що призводить до відтоку золота з країни. «Розкіш,— говорить він, — для держави чума і рокове розорення; завдяки шовку до Турції та Іспанії відпливає наше золото».

Монкретьєн виділяється із загальної маси меркантилістів тим, що його увагу привертало становище народу, особливо селянства, про яке він говорить з великим співчуттям і вважає, що держава повинна турбуватися про нього.

Меркантилізм в Італії

Для практичного меркантилізму в Італії не було політичних і еконо-
мічних умов. Після великих географічних відкриттів за умов збереження політичної роздробленості став неминучим її економічний занепад. У силу зовнішньоторговельних умов, що змінилися, нагромаджені торгівлею у XVI ст. капітали посилено перетворювалися у позичкові, розвивалася діяльність банків. Саме цей факт обумовив інтереси перших італійських меркантилістів, які особливу увагу приділяли питанням грошового обігу і кредиту.

Гаспар Скаруффі (1519—1584), будучи професійним банкіром, написав у 1582 році «Роздуми про монету і справжню пропорційність між золотом і сріблом», де розвивав ідеї, близькі до монетаризму. Скаруффі запропонував грандіозний на той час проект скликання загальноєвропейської конференції під керівництвом папи або імператора з метою налагодити грошовий обіг у міжнародному масштабі. У різних країнах, а іноді й у різних регіонах в межах країни, існували різні грошові системи, що звичайно ускладнювало розрахунки і перекази грошей з одного місця в друге. Скаруффі запропонував встановити єдину загальноєвропейську грошову систему, визнати золото та срібло валютними металами, прирівняти одну вагову частину золота до 12 вагових частин срібла. На відміну від інших монета-ристів рекомендував ліквідувати національні бар'єри, що обмежують обіг; золото і срібло трактував як звичайні товари.

Цей проект підтримує і розробляє флорентійський банкір-економіст Бернардо Даванцаті (1529—1606), який опублікував у 1582 році книгу «Читання про монету». Даванцаті був прихильником біметалізму, засуджував хаос у грошовому обігу, пропонував повернутися до вільної чеканки монет та обігу злитків.

Із італійських теоретиків більш зрілого меркантилізму можна назвати Антоніо Серра (XVI—XVII ст.), відомого як автора «Стислого трактату про причини, які можуть привести до достатку золота і срібла у країнах, що не мають копалень». Серра відкидає концепцію монетаризму і дотримується теорії «торгового балансу». Засуджує заборону вивозу грошей і регламенти їх обігу, втручання держави в економічне життя. Як приклад наводив Венецію, яка має достатньо грошей завдяки тому, що розвиває свою промисловість, веде широку торгівлю. Наявність грошей у державі, що не має копалень, за Серрою, ставилася у залежність від розвитку ремесла, працелюбства та винахідливості населення, розмаху торгівлі, політики уряду.

Серед італійських меркантилістів слід також назвати Антоніо Дженовезі (1712—1769), котрий тривалий час займав кафедру у Неаполітанському університеті. На думку Дженовезі, взірцем правильної торговельної політики є зовнішньоторговельні заходи Англії. У своїх «Лекціях про комерцію і цивільну економіку» він детально аналізує теорію торгового балансу. Не-
можливо допускати такий вивіз товарів, котрий послабив