рівноваги, враховуються, формалізуються та математизуються всі явища економічного життя, в тому числі і мотивована поведінка економічного агента (окремого виробника чи фірми), і на їх основі будується модель циклу. В роботах представників сучасного консервативного напряму досліджуються проблеми, пов’язані з удосконаленням механізмів функціонування ринкової економіки на макро- та мікроекономічному рівнях. Ці теорії представлені доктринами, “раціональних очікувань” та “економіки пропозиції”.
В сучасних західних академічних колах нова неокласика вважається домінуючим і перспективним напрямком. Та слід зазначити, що побудований на основі ідеї цінової рівноваги та теорії граничної корисності, на використанні принципу системного аналізу, сучасний неокласицизм впритул підходить до визнання необхідності впливу держави на окремі сторони економічної системи з метою викликати “ланцюгову реакцію” і забезпечити умови для дії ринкових сил. Посилаючись на те, що нові організаційні форми виробництва вимагають нових підходів до проблеми саморегулювання, неокласики вважають з необхідне дослідження економічних явищ з точки зору можливого стимулювання і стабілізації економічних процесів, що не зашкоджуватимуть дії ринкових сил.
Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що, базується на неокласичній методології і відстоює принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що в найбільшій мірі сприяє економічному росту і забезпечує пріоритетне положення суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм зводить до організатора та охоронця побудованої на класичних засадах економіки. Держава повинна забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де вони відсутні. Функції держави по відношенню до соціальної сфери неолібералізм розглядає в зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяти її розвитку.
Неолібералізм представлений цілим рядом шкіл, серед яких найбільш значними є лондонська (Ф. Хайек), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л.Ерхард), паризька (М. Алле).
2.
Основні проблеми росту були у центрі уваги не тільки послідовників Кейнса, а й представників неокласичного напряму. Серед них – аналіз впливу факторів на темпи росту національного доходу, умови динамічної рівноваги економічного розвитку; реакції механізмів саморегулювання ринкової економіки на зовнішнє втручання; вплив зайнятості, інвестицій, НТП та інших складових процесу відтворення – стають об’єктом дослідження в контексті проблем економічного росту у неокласиків.
В умовах становлення, інтенсивні типи виробництва та посилення його циклічності; обгрунтування ролі, місця і функцій факторів економічного росту набували особливого значення; цьому сприяло існування економічно-математичних методів для проведення кількісного аналізу макроекономічної взаємодії факторів та їх впливам на динаміку росту суспільного продукту.
Неокласичні моделі економічного росту грунтуються на теоріях трьох факторів виробництва та виробничої функції, яка будується на основі 2-ох факторів – праці та капіталу.
Взагалі в центрі неокласичної теорії економічного росту знаходиться ідея оптимальності ринкової системи як саморегульованого організму, що зумовлює найбільш повне використання всіх виробничих факторів окремими господарчими суб’єктами і економікою в цілому. Економічна рівновага та процес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує функціонування раціональної структури виробництва. Отже, немає необхідності втручатися державі в процес становлення оптимального співвідношення між факторами, воно визначається вільною конкуренцією та законами ринку.
3.
Після Другої світової війни неолібералізм став провідним напрямом в економічній літературі та економічній політиці Західної Німеччини.
Засновником та основним представником Фрейбурзької школи, що займалася обгрунтуванням та розробкою ідей неолібералізма був професор Фрейбурзького університету Вольтер Ойкен (1891 - 1950). Видатним представником неолібералізму в Німеччині, політичним діячем, що впроваджував ідеї неолібералізму в економічну політику був Л.Ерхард (1897 – 1977).
Центральне місце у вченні німецького неолібералізму займає концепція ідеальних типів господарства, її засновником був Вальтер Ойкен. Згідно з цією теорією всі форми суспільного ладу зводяться о 2-ох типів:
центрально-керованого господарства (рабовласництво, латифундії);
вільного ринкового господарства.
Вільне ринкове господарство – господарство періоду вільної конкуренції в епоху домонополістичного капіталізму – ідеал для німецьких неолібералістів, тому що значна роль держави робить не досяжним вільне господарство. Але цей ідеал не досяжний.
Сучасна ринкова система розглядає неолібералістами, як спотворена форма ринкового господарства, так як надмірна концентрація і централізація, і велика роль держави; розробляється концепція соціального ринкового господарства.
“Соціально-ринкове господарство” – це, на думку неолібералістів “синтез між вільним і соціально-обов’язковим суспільним ладом”.
Основними принципами соціально-ринкове господарство є:
свобода ціноутворення і стабільність грошового обігу;
конкуренція без монополії;
недоторканість приватної власності;
економічна самостійність і відповідальність підприємців;
обмежена економічна роль держави.
Головною метою економічної політики держави є забезпечення 3-ох свобод:
свободи ринку;
свободи конкуренції;
свободи від монополій.
Соціально-ринкове господарство, як вважали неоліберали – це вже й не капіталізм, але й не соціалізм – це третій шлях у розвитку суспільства. Першочергове значення надається ринковим відносинам.
Зміст соціально-ринкове господарство полягає в тому, що принцип свободи ринка поєднується з принципом соціального вирівнювання, яке здійснюється цілеспрямованою політикою держави. Політика держави має забезпечувати “належний розподіл національного доходу, тобто ринковий розподіл доходів повинен корегуватися ях наступним перерозподілом; держава повинна проводити активну політику, спрямовану на досягнення повної зайнятості, стабільності цін.” Внаслідок цього соціально-ринкове господарство, на думку неолібералістів, забезпечує гідне людське існування.
У 60-ті рр. починається розробка теорії “сформованого суспільства”, вона стала своєрідним продовженням соціально-ринкове господарство.
У 1965р. Людвіг Екхардт на з’їзді ХДС (християнсько-демократичного союзу) проголосив про перехід від плюралістичного суспільства до “сформованого суспільства”. Ця концепція увійшла у програми ХДС та СДПН (соціал-демократичної партії Німеччини).
Згідно з цією концепцією сучасне не комуністичне індустріалізоване суспільство в своєму розвитку проходить 3-и етапи:
класове суспільство;
плюралістичне суспільство спілок;
сформоване суспільство.
Класове суспільство існувало у 19ст. і характеризувалося боротьбою класі за зміни існуючого ладу.
В плюралістичному суспільстві класова боротьба зникає, замість класів виникають стійкі групи-спілки, які виступають