2 Напрямки розвитку підприємництва

2.1Теоретико-методологічні основи інвестування розвитку підприємництва

Управління інвестиційними процесами на рівні суб’єктів господарювання є однією з найважливіших функцій менеджменту, реалізація якої потребує, з одного боку, узгодженості дій різних функціональних служб для обґрунтування і вибору адекватного ресурсним можливостям і оптимального з погляду майбутніх тенденцій ринкових змін управлінського рішення, а з іншого - копіткої роботи із залучення інвесторів, для чого необхідно знайти взаємовигідне для всіх учасників інвестиційного процесу рішення щодо розподілу майбутніх доходів від реалізації інвестиційного проекту.

Започатковуючи бізнес на тому чи іншому сегменті ринку товарів і послуг, підприємець формує бізнес-систему з огляду на свою оцінку його теперішнього стану і перспектив розвитку, а також свого бачення значимості тих чи інших функціональних складових у забезпеченні успішності даного бізнесу. Беручи до уваги як очікувані масштаби діяльності. Галузеву специфіку. Так і організаційно-правову форму господарювання. Здебільшого він ставить перед собою завдання тривалого і прибуткового господарювання, для чого чітко формулюється місія, окреслюються найважливіші аспекти діяльності підприємства. Що створить передумови для реалізації місії передусім через лояльність споживачів та інших зацікавлених груп. Відтак розробляється стратегія діяльності, яка має забезпечувати формування і нарощування підприємством відповідних конкурентних переваг у вибраній сфері діяльності і його прогресивний поступ у контексті живого циклу. Це проявляється у зростанні присутності підприємства на ринку – захопленні його більшої частки, зростанні обсягів продажу тощо. Як правило, це потребує не просто звичайного масштабування дійсності , а й вдосконалення структурно - функціональних зв’язків для поліпшення взаємодії його елементів на кожному якісно новому витку розвитку бізнес – системи.

У філософському енциклопедичному словнику розвиток визначається як «незворотні, спрямовані, закономірні зміни матеріальних та ідеальних об’єктів». Незворотність характеризує рух системи тільки у певному напрямі, без можливості природного повернення у попередній стан. Спрямованість характеризує здатність системи змінюватись в одних напрямках більше , ніж в інших, тобто показує вектор розвитку; закономірність забезпечує змінам відповідність причинно-наслідковим зв’язкам, коли за тих самих обставин у системі відбуватимуться зміни. Причому підкреслюються, що тільки одночасна наявність усіх зазначених характеристик виділяє процеси розвитку серед інших змін. Оскільки зворотність змін характеризує процеси розвитку серед інших змін, оскільки зворотність змін характеризує процеси функціонування. В результаті розвитку виникає якісний стан об’єкта , який відображає зміну його складу чи структури.

Це визначення стосується усіх процесів розвитку як у природних, так і в штучних системах, якими є бізнес-структури. Водночас розвиток останніх піддається цілеспрямованому коригуванню, яке здійснюється усвідомлено керуючою системою з огляду на стан середовища функціонування або ж прогноз його змін у плановій перспективі. Доволі часто це потребує значних інвестицій, що дає підстави говорити про необхідність усебічного обґрунтування векторів і темпів розвитку для уникнення надмірного інвестиційного ризику і вибору оптимального без розуміння сутності розвитку як процесу.

Аналіз поглядів на ступінь поняття «розвиток» показує, що здебільшого увага акцентується на трьох взаємопов’язаних процессах: зміни. Зростання та поліпшення. Щодо соціально-економічних систем, то ці процеси описуються переважно на макрорівні ; критичний аналіз існуючих трактують дає змогу показати їх у поєднанні з макрорівнем.

Розвиток як процес змін. Відбувається під впливом реалізації політики певної світоглядної спрямованості. На макрорівні він проявляється у структурних змінах у господарському комплексі країни, зміні структури і функцій інституційного середовища, підходів до використання ресурсів тощо. На макрорівні це може проявлятися у зміні стилю і методів управління, організаційному перепроектуванні тощо. Так зміни проектуються для підвищення адаптивних властивостей системи з метою поліпшення її функціонування. Але їх реалізація не завжди забезпечує досягнення поставлених цілей.

Розвиток як процес зростання. Зростання характеризується збільшенням кількісних параметрів об’єкта. На макрорівні це проявляється у збільшенні результативності виробничих процесів, зростанні обсягів ВВП, підвищенні рівня доходів на душу населення тощо; на макрорівні – збільшенням обсягу валових доходів і прибутку, що досягається нарощуванням масштабів виробництва, поліпшенням якісних параметрів готової продукції, покращення збутової політики тощо. При цьому доцільно звернути увагу на якість зростання, яка відображає ступінь втілення ресурсів у результати діяльності, а також структуру ресурсів і способи їх комбінування, і залежить від якості управління на всіх рівнях управлінської ієрархії.

Розвиток як поліпшення розглядається здебільшого у соціальному контексті. На макрорівні це означає забезпечення кращих можливостей задоволення потреб суспільства у поліпшенні якості свого життя. На макрорівні – це утвердження політики рівних можливостей для усіх учасників підприємницької структури, що сприяє зміцненню їх лояльності, підвищення рівня згуртованості, мотивує до реалізації власних здібностей тощо.

Під стратегією розвитку підприємства розуміється довгострокова модель його діяльності, яка розробляється для досягнення стратегічних цілей на основі систематичних, обґрунтованих якісних змін у бізнес-системі, що сприяє удосконаленню здійснюваних бізнес-процесів, забезпечує нарощування підприємством конкурентних переваг і зміцнення ринкових позицій. Можна стверджувати, що управління їх розвитком здійснюється для збільшення потенціалу зростання, що, у свою чергу. Забезпечує поліпшення характеристик існування соціальної компоненти системи, завдяки чому накопичується потенціал для нових якісних змін.

Зазвичай, характеризуючи розвиток підприємницьких структур у часі й просторі, коментують цей процес у розрізі їх життєвого циклу, найчастіше виділяючи такі стадії(етапи), як народження, юність, зростання, зрілість, занепад. Тривалість життєвого циклу залежить від різних чинників, врахованих чи недостатньо врахованих у ході стратегічного прогнозування, організаційного проектування й управління реалізацією стратегії. На кожній стадії перед підприємством постають специфічні проблеми, які характеризуються деякими науковцями, зокрема Л.Грейнером, як «кризи управління, породжені зростанням», що значно ускладнює реалізацію стратегічних цілей. Як зазначає В.Винокуров, «криза управління