До непрямих форм державної підтримки санації відноситься надання державних гарантій та поручительств, тобто зобов’язань держави здійснити погашення боргів підприємства в разі його неспроможності самостійно виконати умови кредитного договору. Надання державних гарантій та поручительств стало одним із факторів успішного проведення санації таких відомих західних компаній як “Телефункен” (Німеччина) та “Крайслер” (США).

Одним із непрямих методів державної санаційної підтримки є також надання дозволу на тимчасове недотримання антимонопольного законодавства, тобто дозволу на злиття підприємств, створення концернів тощо.

У світовій практиці цей метод використовується у виняткових випадках, а саме тоді, коли буде доведено позитивне сальдо між народногосподарською вигодою та негативними антиконкурентними наслідками. В Україні монополістом вважається підприємство, питома вага якого на ринку певного товару перевищує 35%.

Санаційна підтримка підприємств державою може здійснюватися також методами фіскального характеру, зокрема списанням податкових зобов’язань, податковим кредитуванням, наданням цільових податкових пільг тощо.

Таким чином, якщо підприємством, яке перебуває у кризовому стані, не будуть вишукані джерела для проведення санаційних заходів, воно постає перед загрозою банкрутства.

За своєю суттю банкрутство є одним із способів відбору (селекції) суб’єктів господарювання. У ринковій економіці банкрутство підприємств не є надзвичайним явищем. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається від 20 до 30. Так, у 1997 році в США, наприклад, банкрутами було оголошено біля 30 000 підприємств, в Росії - 2040. В Україні спостерігається стійка тенденція до збільшення порушених справ про банкрутство. Щоправда, лише 35-45% підприємств, на які подано позови, оголошуються банкрутами. Близько 10-15% всіх поданих позовів стосуються державних підприємств.

Банкрутство - це пов’язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи задовольнити в установлений термін пред’явлені до неї з боку кредиторів вимоги і виконати зобов’язання перед бюджетом.

Схема розвитку справи про банкрутство підприємства має наступний вигляд (рис. 11):

Рис.11. Схема провадження справи про банкрутство.

Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора до боржника сукупно складають не менше 300 мінімальних заробітних плат і які не були задоволені боржником протягом 3-х місяців після встановленого для їх погашення строку.

До боржника господарський суд може застосовувати такі типи процедур:

а/ реорганізаційні (зовнішнє управління майном, санація та реорганізація);

б/ ліквідаційні (добровільна та примусова ліквідація підприємства);

в/ мирову угоду (між боржником та кредиторами).

Господарський суд визнає боржника банкрутом за відсутності пропозицій щодо проведення санації або незгоди кредиторів з її умовами.

У постанові про визнання боржника банкрутом господарський суд призначає також ліквідаційну комісію (представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів та Фонду державного майна - для державних підприємств), яка оцінює майно боржника, проводить роботу по стягненню дебіторської заборгованості, розраховується з кредиторами та складає ліквідаційний баланс. На жаль, для України є характерною ситуація, коли ліквідаційна комісія складається з представників банків-кредиторів, енергетичних компаній та податкових органів. Вони, як правило, абсолютно не зацікавлені у збереженні боржника і вся їхня діяльність спрямована на продаж найліквіднішої частини майна.

З моменту визнання боржника банкрутом:

- припиняється підприємницька діяльність боржника;

- до ліквідаційної комісії переходить право розпорядження майном банкрута;

- вважаються такими, що минули, строки всіх боргових зобов’язань банкрута і припиняється нарахування пені та відсотків на усі види заборгованості банкрута.

Кошти, виручені від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення претензій кредиторів у такій послідовності:

у першу чергу задовільняються вимоги, забезпечені заставою; виплата вихідної допомоги звільненим працівникам; витрати, пов’язані з провадженням справи про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії;

у другу чергу задовільняються вимоги щодо виплат працівникам підприємства (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного капіталу підприємства);

у третю чергу задовільняються вимоги щодо сплати податків і зборів;

у четверту чергу задовільняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою;

у п’яту чергу задовільняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного капіталу;

у шосту чергу задовільняються інші вимоги.

Слід зазначити, що вимоги кожної наступної черги задовольняються після повного задоволення вимог попередньої. За недостатності коштів для повного задоволення всіх вимог однієї черги претензії задовольняються пропорційно належній сумі кожному кредиторові.

У разі реорганізації підприємства його права і обов’язки переходять до правонаступників.

Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, надалі він вважається вільним від боргів і може продовжити свою підприємницьку діяльність.

Для передбачення банкрутства підприємства використовують модель “Z-рахунок Альтмана”, яка була отримана американським економістом Едуардом Альтманом в результаті дослідження фінансового стану 19 підприємств. Проведені дослідження показали, що певні комбінації відносних показників володіють здатністю передбачати імовірність майбутнього банкрутства підприємства. Використовуючи аналіз множинних дискримінант, Альтманом були розраховані параметри лінійної функції, яка мала наступний вигляд:

,

де Z - показник неплатоспроможності підприємства,

Аn - параметри, які показують міру впливу показників на ймовірність банкрутства,

Kn - показники діяльності підприємства.

Дана модель була двохфакторною, зокрема у розрахунках використовувалися такі показники як коефіцієнт покриття та коефіцієнт фінансової залежності.

Однак очевидно, що прогнозування банкрутства підприємства за допомогою двохфакторної моделі не забезпечувало високої точності розрахунків, тому що не враховувало інших показників, які характеризують ділову активність підприємства.

Продовження дослідження Альтманом привело до того, що за результатами діяльності 66 підприємств (половина яких збанкрутувала у період з 1946 по 1965 роки, а половина продовжувала працювати успішно) була розроблена п’ятифакторна модель, яка набула вигляду:

Z = 1,20К1 + 1,40К2 + 3,30К3 + 0,60К4 + 0,99К5,

де К1 = власні оборотні активи : загальний обсяг активів (показує частку оборотних активів в активах підприємства);

К2 = нерозподілений прибуток : загальний обсяг активів (показує