У зв’язку з дефіцитом бюджетних коштів необхідним є пошук додаткових шляхів ресурсного забезпечення освіти. Вони визначені в основних положеннях нового господарського механізму в національній освіті та науці. Даний механізм передбачає, по-перше, докорінну зміну системи бюджетного фінансування освіти і науки, перехід від виділення коштів з бюджету по окремих статтях витрат до фінансування за нормативами (витрати на одного студента, що виконує функцію ціни за навчання); по-друге, поєднання бюджетного фінансування діяльності освіти і науки з розвитком різних форм господарювання та альтернативними джерелами фінансування.

Відповідно до об’єктивних вимог, джерелами фінансування освіти і науки (крім бюджетних коштів) мають стати:

надходження за виконані роботи (послуги) матеріального характеру згідно з укладеними угодами з державними, кооперативними, громадськими організаціями та за замовленням населення;

надходження від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень;

надходження від здачі в оренду приміщень, споруд, устаткування;

надходження коштів за навчальні послуги, в тому числі за договорами та за замовленням населення;

добровільні внески та передані матеріальні цінності від державних, кооперативних та інших громадських підприємств і організацій, а також окремих громадян;

інші надходження.

Охорона здоров’я.

Загальновідомо, що обсяг витрат суспільства на охорону здоров’я має стратегічне значення і виступає одним із визначальних факторів його розвитку. Практично для всіх економічно розвинутих країн характерним значне і неухильне зростання витрат на охорону здоров’я.

В світовій практиці функціонує три основних форми фінансування лікувальних закладів:

- бюджетна (колективна форма оплати), яка створює доступність, але ще не означає повноти забезпечення медичних послуг. Бюджетна медицина є привілеєм багатих країн (наприклад, Швеції, де рівень валового внутрішнього продукту на душу населення становить 24 тис. доларів);

- платна (індивідуальна форма оплати). Є малодоступною для громадян з незначними доходами;

страхова. Через бюджет забезпечується обов’язковий мінімум медичного страхування в розрахунку на одного жителя. А страхові платежі роботодавців і громадян враховують діючу систему податків та потреби фінансування медицини. Проте в будь-якому разі сума страхових платежів повинна бути меншою, ніж пряма оплата лікування.

В Україні витрати на медичне обслуговування складають 2,5% валового внутрішнього продукту. За рекомендацією Всесвітньої організації охорони здоров’я фінансування на медичне обслуговування повинно становити більше 5% валового внутрішнього продукту. Безумовно, найближчим часом досягнення в Україні навіть 5-ти відсоткового рівня практично є нереальним.

Тому на сьогоднішній день в умовах кардинальної перебудови системи медичного обслуговування і переходу до страхової медицини відбувається широке залучення коштів підприємств, населення та інших ланок економічної структури суспільства.

Водночас, процеси комерціалізації, що набирають силу, не тільки зменшують доступність медичної допомоги для всього населення, але й послаблюють життєздатність і можливість удосконалення самої державної системи охорони здоров’я.

Тому в Україні потрібно створити такі економічні умови, щоб поряд із бюджетною формою фінансування охорони здоров’я, успішно розвивалася і страхова медицина.

У відповідності з Концепцією соціального забезпечення населення України, медичне страхування забезпечує право працюючих громадян і членів їх сімей на кваліфіковане медичне обслуговування та матеріальне забезпечення на випадок хвороби. Фонд медичного страхування створюється за рахунок страхових внесків підприємств і громадян, а також благодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків, інших джерел, формування яких не заборонено законодавством України.

А основним джерелом фінансування санітарно-профілактичних закладів повинен залишатися, все-таки, бюджет, хоча певну частину витрат вони можуть покривати за рахунок надання платних послуг. Проте діяльність цих закладів не повинна бути поставлена в залежність від можливості отримання доходів. Врешті-решт профілактика обходиться державі значно дешевше, ніж ліквідація епідемій тощо.

Культура.

Виділяють дві основні форми фінансування установ культури: кошторисну (коли установа знаходиться на повному або майже повному бюджетному утриманні) і дотаційну (дотування закладів, які функціонують на комерційних засадах, але внаслідок певних причин, насамперед цінових, мають збитки).

Основним завданням цієї сфери є формування культурної української нації, причому головна увага, в першу чергу, повинна приділятися саме формуванню побутової культури громадян.

Що ж до фінансування елітарної культури, то вона повинна забезпечуватися, насамперед, за рахунок коштів меценатів.

Матеріально-технічна база культури також потребує хоча б простого відтворення. Держава не повинна допускати скорочення пропозиції культурних благ і послуг внаслідок згортання мережі або перепрофілювання діяльності бібліотек, клубів, кінотеатрів, музеїв і театрів. На жаль, в Україні мають місце випадки фінансового краху кіностудій і видавництв, розбазарювання культурного надбання країни. Все це дозволяє говорити про реальність культурної деградації суспільства і загрози національній культурі. Через диспропорції між зростанням витрат і зменшеним фінансуванням майже паралізовані книгодрукування та фільмовидавництво.

Потенціал української культури дуже високий. Але якщо буде продовжуватися зубожіння закладів культури, це призведе до невиправних збитків.

На сучасному етапі в державі немає цілісної наукової концепції розвитку української культури та державної культурної політики. Це підтверджують відповідні розділи численних державних програм по виходу України з кризи. Тому потрібно виправити очевидні невідповідності в системі фінансування даної галузі. Перша з них – розподіл асигнувань між закладами культури та мистецтва, з одного боку, і засобами масової інформації – з іншого. Невиправно збільшуючи частку асигнувань на засоби масової інформації, державні органи, схоже, не враховують значно зрослі їхні доходи (в першу чергу, телебачення і газет) від реклами.

Що стосується державного фінансування випуску друкованої продукції, то тут, на нашу думку, більш розумним було б дотування не виробників і монополістів-поштовиків, а безпосередньо споживачів, і у першу чергу, бібліотек. Іншими словами, мова повинна йти про цільове фінансування замовлення масовими бібліотеками книжкових і, особливо, періодичних видань, що вже зараз дозволило б