Державний кредит.

Держава для своїх потреб може мобілізувати фінансові ресурси у формі державного кредиту. У такому випадку вона є позичальником коштів, а населення і підприємницькі структури – кредиторами.

Переважно держава виступає у ролі боржника і позичальника. При цьому за допомогою державного кредиту залучаються вільні фінансові ресурси юридичних і фізичних осіб, які використовуються для задоволення державних потреб.

Держава може виступати і в ролі кредитора, надаючи позику населення та підприємствам, а також у ролі гаранта в тих випадках, коли бере на себе відповідальність за погашення позик та виконання інших зобов’язань, які взяли юридичні та фізичні особи.

Головною причиною наявності державного кредиту в умовах трансформаційної економіки є нестача бюджетних коштів. І тому, перш за все, кошти, що залучаються за допомогою державного кредиту, передаються органам державного управління для покриття бюджетного дефіциту. Така практика є більш доцільною у порівнянні з емісією грошей, наслідком якої є посилення інфляції.

За своєю економічною сутністю державний кредит – це форма вторинного перерозподілу валового внутрішнього продукту. Його джерелом є вільні кошти населення, підприємств і організацій.

Державні запозичення можуть здійснюватися тільки тоді, коли вичерпано інші джерела формування доходів держави або коли доцільно обмежити рівень оподаткування. При цьому обов’язково повинна забезпечуватись ефективність та результативність використання позичених коштів.

Джерелами погашення державних позик можуть бути:

доходи від інвестування позичених коштів у високоефективні проекти;

додаткові надходження від податків;

економія коштів від зменшення видатків;

емісія грошей;

залучені від нових позик кошти (рефінансування боргу) тощо.

Існування державного кредиту призводить до появи державного боргу. Сума його складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), включаючи гарантії за кредитами, що надаються іноземними позичальниками, місцевим органам влади, державним підприємствам.

Розрізняють поточний і капітальний, внутрішній і зовнішній борг. Поточний борг – це сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році, й належних до сплати в цей період відсотків за усіма випущеними на даний момент позиками. Капітальний борг – це загальна сума заборгованості й відсотків, що мають бути сплачені за позиками. Внутрішній борг – це заборгованість кредиторам держави в даній країні. Зовнішній борг – це заборгованість кредиторам за межами даної країни.

Управління державним боргом полягає в забезпеченості платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів.

Проблеми державного боргу полягають не у його величині (в абсолютних сумах та відносно валового внутрішнього продукту і обсягу бюджету), а у забезпеченні платоспроможності держави.

Існують такі способи коригування позикової політики:

конверсія;

консолідація;

уніфікація;

відстрочення погашення;

реструктуризація;

анулювання.

Конверсія державного боргу – це зміна дохідності позик. Вона здійснюється у разі зміни ситуацій на фінансовому ринку чи погіршення фінансового стану держави, коли остання не в змозі виплачувати передбачуваний дохід.

Консолідація – це передання зобов’язань за раніше випущеною позикою на нову позику з метою продовження терміну позики. Вона проводиться у формі обміну облігацій попередньої позики на нові.

Уніфікація являє собою об’єднання кількох позик в одну. Вона спрощує управління державним боргом.

Відстрочення погашення означає перенесення строків виплати заборгованості.

Реструктуризація – це використання у комплексі повністю чи частково зазначених вище методів.

Анулювання боргів означає повну відмову держави від своєї заборгованості.

Основними завданнями боргової політики України є поступове зменшення боргового навантаження на Державний бюджет і економіку країни та оптимізація структури державного боргу. Адже великий розмір боргу держави перед кредиторами (особливо, зовнішніми) створює загрозу фінансовій безпеці країни.

Фінансова безпека – це захищеність фінансових інтересів держави і суб’єктів господарювання та їх забезпеченість фінансовими ресурсами необхідними для задоволення потреб і виконання зобов’язань. Фінансова безпека передбачає такий стан фінансової, грошово-кредитної, валютної, банківської, бюджетної, податкової систем, який характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних впливів та здатністю забезпечити ефективне функціонування національної економіки та економічне зростання. Фінансову безпеку країни, в першу чергу, визначає фінансова незалежність, тобто кредитний, валютний та інші суверенітети.

Існують внутрішні та зовнішні загрози фінансовій безпеці держави. До внутрішніх загроз відносять:

зростання внутрішнього державного боргу;

неефективність податкової системи та масове ухилення від сплати податків;

бюджетний дефіцит;

нерозвиненість фондового ринку і слабкість банківської системи;

криза платежів;

низький рівень інвестиційної діяльності тощо.

Зовнішніми загрозами фінансовій безпеці держави можуть бути:

ріст зовнішньої заборгованості;

втручання у національну фінансову сферу міжнародних фінансових організацій;

негативний сальдо торгового балансу;

дефіцит платіжного балансу;

залежність українського фінансового ринку від світового (вплив фінансових криз) тощо.

Тому в плані оптимізації структури державного боргу та проведення ефективної і послідовної боргової політики особливої уваги потребує необхідність розвитку та постійного удосконалення управління борговими ризиками, поліпшення координації боргової політики з фіскальною та грошовою політикою, проведення виваженої і стриманої політики надання державних гарантій.