1. Екон. погляди мислителів стародавнього світу.

Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати екон. думку стародавнього Сходу – зведення законів, юридичні акти, документи господ. звітності та твори про управління державою і державним гос-вом. Тому багато з них мають нормативний характер і відображають позицію правлячих верств, вельможних придворних та чиновників. В багатьох давньосхідних творах екон. думка обплутана релігійною оболонкою (особливо Індія і Китай).

Одні з перших відомих нам пам’яток екон. думки належать до епохи Стародавнього Єгипту. У них знайшли своє відображення численні питання організації та управління державним гос-вом, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про екон. думку Стар. Єгипту можна довідатися з творів державних чиновників (писарів). До нашої доби дійшли “Повчання гераклопольського царя своєму чинові Мерікара”, “Проречення Іпусера”, “Пророцтво Неферті”, “Повчання Ахтоія, сина Дуауфара”, своєму синові Піопі”, різні амін.-господ. та юридичні документи. Також у Стар. Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та матер. ресурсів. Тому постійно проводилися переписи населення з врахуванням вікових і професійних особливостей, складалися земельні кадастри, обліковувалася худоба та інші матер. ресурси.

Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Меспопотамія (Дворічя або Міжріччя). На відміну від Стар. Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна власність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати екон. д-сть населення та регламентувати приватноправові відносини. Відомою пам’яткою екон. думки XVIII ст. до н.е. є закони вавилонського царя Хаммурапі. Екон. думка Стародавньої Індії була оповита релігійною оболонкою. Екон. проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоїндійській літературі лише у зв’язку зі спробами вирішення соц. і політичних завдань. В основі страіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини І тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і місцять цікавий матеріал, що х-є специфіку сприйняття окремих екон. категорій, зокрема, власності і майна.

Велика кількість творів брахманалізму ґрунтується на концепції трьох цілей життя людини – релігійного обов’язку, матеріальної вигоди чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу. Найбільш відомою книгою про релігію обов’язку є закони Ману, про вигоду – “Артхашастра”, про кохання – “Камасутра”.

Екон. думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалась у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV-III ст. до н.е. протягом століть між чими напрямами велася гостра полеміка щодо екон. ладу суспільства, общини, її історичної долі, міру втручання держави в екон. життя країни і методів управління ними. Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися в державну ідеологію, справляло великий вплив на соц.-екон. та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Назва цього напряму походить від імені засновника – Конфуція (Кун-цзи). Його вчення захищало архаїчні стосунки, вільний і незмінний порядок, установлений іще легендарними правителями глибокої давнини, сувору соціальну ієрархію. Конфуцієм було запропоновано своєрідну соц.-екон. програму для правителів.

Видатним представником конфуціанства у Стар. Китаї був Мен-цзи, який висунув концепція поділу китайського суспільства на керуючих і керованих, вважаючи, що такий поділ є “загальним законом у Піднебесній”. Виразником екон. ідей стар. Конфуціанства був також Сюнь-цзи, який на відміну від Конфуція і Мен-цзи виходив з “лихої природи” людини. На його думку, тільки практична д-сть породжує доброчесність. Конфуціанство зазнало також впливу такої течії старокитайської суспільної думки, як легізм

2. Екон. теорія фізіократів.

Назва школи походить від грецьких слів phisis – природа, cratos – влада.

Вчення фізіократів виникає як опозиція меркантилізму. Вони вважають його теоретичним і практично нерозумним і протиприроднім.

На відміну від меркантилізму фізіократи висунули положення про те, що багатство створюється у землеробстві і тільки праця землероба є продуктивною. Тим самим дослідження джерела багатства фізіократи перенесли зі сфери обігу у сферу в-ва. Це було важливим кроком вперед в аналізі екон. відносин, але наукова обмеженість фізіократів полягала в тому, що продуктивною сферою в-ва вважалося лише землеробство.

Засновником і основним представником школи фізіократів був Ф.Кене. дослідженням екон. проблем Кене зайнявся у 60-річному віці. Перші статті – “Зерно” і “Фермери”.

Основним твором Кене була “Економічна таблиця”. Цей твір визначив місце Кене як засновника основного представника фізіократичзму.

Бувши лікарем за своїм фахом Кене використовував метод природничих наук стосовно екон. питань. Він розглядав суспільство як живий організм, розрізняючи в ньому два стани: здоровий (досконалий, нормальний) і хворобливий (ненормальний).

На думку Ф.Кене, коли суспільство знаходиться в здоровому стані, воно ає рівновагу. Саме стан рівноваги Кене і показав в “Економічній таблиці”.

Великою заслугою є те, що він досліджував екон. процеси, як природні, які мають свої внутрішні закономірності, тобто він підійшов до розуміння екон. закону.

Основою екон. вчення Кене як і фізіократів в цілому є вчення (концепція) чистого продукту. Під чистим продуктом розумівся надлишок знову створених у землеробстві вартостей товарів над витратами в-ва. Чистий продукт створюється лише в землеробстві. Історична обмеженість поглядів фізіократів проявилася в тому, що вони вважали лише землеробство сферою, де створюється чистий продукт, тобто де відбувається розширення в-ва.

Промисловість вони визначали, як “безплідну” сферу, що не створює чистого продукту, вона лише змінює форму багатства, але не збільшує його. Ця відмінність обох галузей визначається тим, що на думку фізіократів у землеробстві на відміну від промисловості