У І пол. IX ст. Німеччина була країною, що складалася з політично і економічно уособлених держав, об’єднаних у конфедерацію за національною ознакою. Їх екон. відокремленість базувалася на феодальних відносинах, нерозвиненій індустрії, політичному протиборстві та державній регламентації всіх сфер екон. д-сті.

Необхідно було подолати роздробленість та екон. відокремленість – це обумовило те, що екон. теорії у Німеччині виникали під прапором нац. школи політичної економії. Одним із перших вступив за екон. об’єднання Фрідріх Ліст. Він був першим теоретиком протекціонізму, як переходу до екон.-капіталістичної системи. Його теорія виникла на основі ідеї нац. єдності Німеччини і була обумовлена історичними особливостями цієї країни.

7. Інституціоналізм та основні етапи його розвитку

Інституціоналізм – своєрідний напрям в екон. науці. Його своєрідність полягає насамперед у тім, що прихильники інституціоналізму в основу аналізу беруть не тільки екон. проблеми, а зв’язують їх проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими.

Інституціоналісти не сприйняли абстрактно методу класиків. Вони критикували класиків за те, що останні відмовились від аналізу поведінки людини, особистості, котра перебуває в певному суспільному середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в екон. науці, хоч і не мав значного впливу на екон. політику. Він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набрав нових рис, змінилося його місце, у науці ідеї інституціоналізму позначилися на поглядах багатьох економістів. Можливо, саме тому нині відокремити “чистих інституціоналістів” досить складно.

Інституціоналізм і політичній економії почав формуватися наприкінці XIX ст. його ідейні основи було закладено американським економістом соціологом Т.Вебленом. назва напряму походить від латинського слова “institutio” (звичай, настанова) близького до нього “інститут” (зовнішнє втілення “інституцій”, закріплення їх у вигляді законів). Дуже часто ці терміни вживаються як синоніми. Як правило, “інститути” визначають як форму прояву “інституцій”. Так, “економічні інститути” – приватна власність, гроші, конкуренція, торгівля, прибуток тощо є лише формою прояву або втіленням “інституцій”, тобто навичок, звичаїв. Ставши такими, вони організують і регулюють поведінку людей. Прихильники інституціоналізму вирішальну роль у суспільному розвитку надають саме цим інститутам. Відтак екон. процеси в інституціоналістів набувають психологічного забарвлення. Усім інститутам притаманні рими колективної психології. Саме тому, щоб зрозуміти природу інститутів, їхню еволюцію, необхідно вивчати рушійні сили, мотиви поведінки, якими керуються окремі особи, професійні або соціальні групи у своїх діях. Інституціоналісти не лише посилили психологічне трактування екон. процесу, а й почали, по суті, конструювати психологічну теорію екон. розвитку.

У формуванні філософських основ інституціоналізму велику роль відігравали америк. Філософи Ч. Пірс, Дж. Дьюї та Ж. Леб – основоположники прагматизму. Певний вплив на формування й розвиток інституціоналізму справила німецька історична школа з її історичним методом, акцентування уваги на правових нормах та політиці держави. В америк. екон. літературі навіть стверджувалося, що інституціоналізм є суто американським різновидом історичної школи.

Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов раннього періоду імперіалізму. Це була своєрідна опозиція дрібної і середньої буржуазії та її ідеологів монополістичному капіталізмові, яка проявилась у гостро критичному підході до реалій капіталізму та й спробах його реформування. Асме тому можна стверджувати, що найбільшу ідейну спорідненість інституціоналісти мають з англійськими соціологами й економістами – прихильниками буржуазного реформізму, Дж. Гобсоном, який зробив спробу теоретично обґрунтувати реформістські програми.

Інституціоналізм не має якихось загальних теоретичних засад. Економісти, котрі належать до цього напряму, суттєво різняться як щодо теоретичних принципів, так і щодо досліджуваних проблем. Вони узалежнюють екон. процеси від психології, біології, антропології – від права кон’юктури, математичних розрахунків. Об’єднанню інституціоналістів, методологія і критичне ставлення ортодоксальної класичної і неокласичної теорії, критика була спрямована передовсім проти соціальних, філософських і методологічних засад неокласиків.

Визначенню неокласиками ринку універсального, високоефективного механізму розвитку екон. ресурсів, а отже, як фактора ефективного функціонування економіки в цілому, інституціоналісти протиставляли дослідження ринку як соціального інституту, що зазнає глибоких змін із розвитком суспільства. Інституціоналісти визнавали обмеження ринкового механізму регулювання економіки і……………………..

8. Маржиналізм – його основні методологічні принципи.

У 70-90рр. XIX ст. виникає і розповсюджується М. його засновниками були: К.Менгер (Австрія), У.С. Джавонс (Великобританія), Л. Вальрас (Франція, Швеція).

Головні методологічні принципи М: 1) ідеологічна нейтральність аналізу. На думку маржиналістів перетворення політекономії в дійсну науку передбачає звільнення її від впливу ідеології і відокремлення від конкретних екон. дисциплін. “Чиста” економічна теорія призначена для з’ясування універсальних закономірностей незалежних від місця і часу. Щоб підкреслити ідеологічну нейтральність, незацікавленість своїх досліджень маржиналісти стали застосовувати замість терміна політекономія – термін економікс. 2) перегляд, визначення предмета дослідження. Якщо екон. теорія на думку маржиналістів призначена вивчати універсальні закони і не залежні від ідеології, то перед нею слід поставити таку загальну проблему, яка не міняється з розвитком суспільства, і не стосується нічиїх класових (соціальних) інтересів. 3) статичний підхід до дослідження. Усі маржиналістській теорії передбачають існування статичної рівноваги, при якій попит дорівнює пропозиції, ресурси використовуються повністю, національний доход максимальний. 4) положення про стабільність,