своїм змістом нечіткі й не відповідають вимогам стимулювання ефективності діяльності корпоративного сектору. Характерними є значні розбіжності між юридично проголошеними принципами державного корпоративного управління і реальною практикою; не реалізуються основні положення державного корпоративного закону про державне корпоративне управління; проблемою є вибір методу корпоративного управління щодо державних акцій на кожному підприємстві; процес прийняття рішень нечіткий, а тому створює можливості для корупції; критерії відбору керівників за конкурсом не відповідають вимогам сьогодення; відсутнє ефективне професійне навчання для фахівців, які управляють державним майном; державне корпоративне управління через уповноважену приватну структуру пов'язане з можливостями для корупції через нечіткі й зарегульовані процедури; призначення керівника корпорації або представника приватного інвестора як представника ФДМУ чи уповноваженого часто призводить до конфлікту інтересів і до незадовільного управління державним майном; немає системи стимулювання для працівників ФДМУ, представників міністерств, керівних структур; законодавством непередбачене покарання за незадовільне управління корпоративними акціями; неефективно використовується дохід, дивідендна політика; державне корпоративне управління обмежується дивідендним лобіюванням, регулярною звітністю і перевіркою підприємств. Вторинна емісія акцій корпораціями, де держава має частку, заборонена положенням про те, що державна частка не може бути скорочена ні за яких обставин.
Треба погодитися з думкою вчених-економістів В. Мішенка та С. Науменкової, що "незважаючи на те, що держава залишається досить впливовим акціонером, ефективність управління державними корпоративними правами є вкрай низькою". Автори чітко виділяють негативні чинники, що ускладнюють розвиток корпоративних відносин:—
перерозподіл прав власності на основі посилення конкурентної боротьби за контроль над фінансовими потоками;—
відсутність економічних умов для концентрації власності та формування національних ФПГ;—
неможливість сприйняття як ринкових більшості приватизованих державних підприємств без їхнього реформування та реструктуризації;—
висока питома вага інсайдерів у структурі власності, їхнє формальне закріплення за основною часткою міноритарних акціонерів;—
відсутність ефективного контролю за діями менеджерів та посилення впливу на їхні рішення з боку акціонерів.
Отже, для підвищення ефективності управління державними підприємствами необхідне відповідне нормативно-правове забезпечення. Критеріями для внесення осіб до складу правління мають бути висока компетентність працівників, що потребує знання поточної діяльності підприємства, особливостей певного виду бізнесу і галузі, фінансових проблем тощо, та представництво їх від різних міністерств і відомств, відповідальних за певну галузь економіки. Необхідно також передбачити регламентуючу процедуру на вибір і затвердження голови правління.
Треба повною мірою мінімізувати діапазон напрямів діяльності державних підприємств, щоб це не позначилося негативно на досягненні основної мети.
Впровадження ефективного фінансового механізму управління державними корпоративними правами належить до найскладніших питань державної еко-номічної політики. У Концепції політики Кабінету Міністрів України щодо управління об'єктами державної власності вказано, що "стратегічною метою управління об'єктами державної власності є досягнення оптимальності й ефективності державного сектору економіки".
Це особливо актуально для підприємств, що покликані задовольняти суспільні інтереси. Одним з основних принципів управління такими виробництвами має стати мінімізація їхньої диверсифікованості. Подібна концепція зусиль на головних напрямах діяльності підприємств дасть змогу значно упорядкувати управління ними, запобігти розпорошенню державних ресурсів.
Важелем оптимізації функціонування державного сектору може також бути оренда і передача підприємств у довірче управління, оскільки нині багато які з них не можуть раціонально використовувати свого майна.
Доцільно звернути увагу й на проблему залучення підприємствами довготермінових кредитів та визначення ролі облігацій як інструменту залучення довготермінових кредитних ресурсів, який заповнюватиме вільну нішу цього проблемного та мінливого сегмента кредитного ринку.
Банківські кредити є одним із найпоширеніших способів залучення довготермінових позичкових ресурсів у розвинених країнах. В українській економіці простежується зовсім протилежне. Кредитні установи віддають перевагу страте-гії задоволення короткотермінових потреб позичальників у кредитних ресурсах, що стримує їх у здійсненні довготермінових потреб.
Частка кредитів, які були надані в Україні суб'єктам господарювання на тривалий термін, за сумарним обсягом наданих кредитів не перевищувала упродовж 1991 — 1997 років 11%, а впродовж 1998—2001 років її обсяг збільшився до 18%. Свого максимального рівня вона досягла у 1999 році — 22% (рис. 4).
Вищенаведені дані свідчать про позитивні зрушення на кредитному ринку, але тенденція до зростання частки кредитів довготермінового спрямування, що останніми роками набуває закономірності, не є переконливим доказом на користь банківського кредитування як єдиного чи домінантного джерела залучення суб'єктами економічної діяльності кредитних ресурсів. Залучення ж кредитних ресурсів на довготерміновий період, тобто більше одного року, за допомогою облігацій може бути додатковим інструментом для підприємств. Як відомо, механізм реалізації довготермінових облігацій та їхні характеристики суттєво різняться від аналогічного механізму залучення кредитних ресурсів підприємствами шляхом емісії короткотермінових (до одного року) облігацій на фондовому ринку. Основні характеристики наведено в таблиці 4.
Рис.4. Частка довготермінових кредитів у всій сукупності наданих кредитів суб'єктам господарювання в Україні протягом 1991—2003 років.
Хоча залучення кредитного капіталу за допомогою облігацій підприємств є перспективним і привабливим способом, але через нормативну невизначеність у сфері обігу та випуску фондових інструментів вітчизняний ринок корпоративних облігацій перебуває на стадії розвитку. Його частка станом на 01. 01. 2001 року становила 0,56% від сукупного обсягу фондового ринку, саме тому ринок векселів посідає провідне місце у структурі корпоративного ринку цінних паперів. Пріоритетність цього сегмента фондового ринку пов'язана із поширеністю комерційного кредитування, наявністю розроблених і апробованих методик та схем його реалізації підприємствами України одне одного. Відсутність досвіду та методик оцінки доцільності залучення кредитних ресурсів за допомогою облігацій, методів і алгоритмів визначення ефективної структури джерел кредитного капіталу стримують активність вітчизняних підприємств на ринку облігацій [26, ст.111].
Одним із напрямів поліпшення способів та ефективності залучення кредитного капіталу суб'єктами економічної діяльності в Україні є розроблення на державному рівні
