При цьому підході визначається залежність вартості капіталу від вартості його складових, а саме вартості власного і позичкового капіталу. Залежно від структури капіталу вартість кожного джерела змінюється.

Практика показує, що за помірного зростання частки позичкових коштів вартість власного капіталу спочатку не змінюється, а потім починає зростати.

Традиційний підхід передбачає, що ринкова вартість підприємства, яке використовує позичковий капітал (до певного рівня), може бути вищою порівняно з ринковою вартістю підприємства, яке не використовує залучені кошти.

Модільяні-Міллер (1958 р.) уточнюють і модифікують традиційний підхід. Вони розглядають вплив структури капіталу на ринкову вартість підприємства за умови відсутності податків, а також з урахуванням податків і їх впливу на прибуток.

Автори стверджують, що ціна підприємства у разі відсутності податків не залежить від розміру (величини) залучених коштів і дорівнюватиме операційному прибутку (до сплати процентів за кредит і податків). Тобто ціна підприємства і вартість капіталу підприємства не залежать від структури капіталу.

Другий підхід Модільяні-Міллера (1963 р.) з урахуванням сплати податків зводиться до того, що ринкова вартість підприємства, яке використовує фінансовий важіль, значно вища. Це пояснюється тим, що сплата процентів за залученим капіталом пов'язана з витратами, які передбачають податкові пільги. З урахуванням податкових пільг вартість залученого капіталу буде нижчою. І чим більша частка залученого капіталу в залученому капіталі підприємства, тим середньозважена вартість капіталу буде нижчою. Отже, з урахуванням податку на прибуток фінансовий важіль впливатиме на зниження вартості капіталу підприємства і підвищення його ринкової ціни.

Теорії Модільяні-Міллера, які засновані на обмеженні податків, не зовсім реальні і на практиці не можуть застосовуватися. Але ці теорії стали відправним пунктом пошуку оптимальних рішень в управлінні структурою капіталу підприємства, визначенні його ринкової вартості, проведенні підприємством дивідендної політики.

Компромісний підхід. Сутність цього підходу зводиться до того, що підприємство встановлює структуру капіталу у такий спосіб, щоб гранична вартість капіталу і граничний ефект від фінансового важеля були рівними.

Сигнальний підхід. У моделях Модільяні-Міллера передбачалося, що інвестори і керівництво підприємства володіють однаковою інформацією про перспективи розвитку підприємства. Але ж на практиці керівництво підприємства завжди більш інформоване про інвестиційні і фінансові можливості підприємства (ціна акцій не відображає всієї інформації, яка водночас і не завжди загальнодоступна). Менеджери підприємств через прийняття фінансових рішень немовби подають сигнали ринку. Такі ситуації ураховуються в моделях, які за-ведено називати сигнальними. До таких моделей належить модель Росса (1977 р.), яка передбачає, що менеджер має можливість прийняттям своїх рішень впливати на дії інвесторів. Менеджер, як монополіст на інформацію про майбутні грошові потоки на підприємстві, що залежать від прийняття фінансових рішень, може вибирати сигнали про перспективи розвитку. У моделі Росса обґрунтовується вибір сигналів з погляду менеджера (його благополуччя). Передбачається, що менеджер отримає винагороду за результатами роботи як певну частку від ринкової вартості підприємства (компанії").

Сигнальна модель Майєрса-Майлуфа (1984 р.). У моделі передбачається, що менеджер приймає рішення виходячи з інтересів акціонерів. Модель свідчить, що коли інвестори на фінансовому ринку мають недостовірну інформацію про вартість компанії, тоді фінансування деяких інвестиційних проектів за допомогою емісії акцій буде невигідним для акціонерів цього товариства (компанії). Інші джерела фінансування, ціна яких меншою мірою залежить від інформації, що надходить від товариства (компанії) (наприклад, боргові зобов'язання), дають змогу прийняти позитивне рішення щодо проекту.

Тобто якщо корпорація має потенціал зростання ціни акції, то для максимізації оцінки капіталу не раціонально використовувати зовнішній власний капітал (збільшувати кількість акцій). За відсутності перспектив зростання тільки додаткова емісія акцій дасть можливість збільшити ціну капіталу. Інформація про додаткову емісію акцій розглядається інвестором як сигнал: якщо товариство (корпорація) оголошує додаткову емісію, тоді керівництво вважає ринкову оцінку корпорації завищеною. Модель пояснює, чому оголошення про додаткову емісію акцій веде до падіння ціни акцій на фондовому ринку [21, 273].

Існують і інші моделі: модель Міллера і Рока (1985 р.); модель Рока (1986 р.); модель Уелша (1989 р.). Кожні з цих моделей подають як позитивні, так і негативні сигнали на фондовому ринку.

Розглянуті теорії пов'язані між собою і спрямовані, з одного боку, на підвищення дивідендних виплат акціонерам, а з іншого – на отримання додаткових коштів для фінансування поточної і інвестиційної діяльності корпорацій.

Висновок

Отже, політика виплати дивідендів має на увазі прийняття рішення про виплату прибутку фірми акціонерам або її реінвестуванні; це рішення може вплинути на ціну акцій фірми як сприятливим, так і несприятливим чином. Ключові чинники, що визначають дивідендну політику фірми, перераховані нижче.

Вибір політики дивідендів включає в себе розв'язання наступних питань:

1. Яка частка прибутку повинна бути виплачена як дивіденди в середньому протягом певного періоду?

2. Чи повинна фірма забезпечувати стабільне зростання дивідендів?

3. Чому повинен бути рівний розмір поточного дивіденду на акцію?

Міллер і Модільяні розробили теорію ірелевантності дивідендів, яка стверджує, що дивідендна політика фірми не впливає ні на вартість фірми, ні на ціну її капіталу.

Теорія "синиці в руках", запропонована Гордоном і Лінтнером, стверджує, що вартість фірми буде максимізуватися при високій частці виплати дивідендів, тому що інвестори віддають перевагу реальним дивідендам потенційному прибутку від приросту капіталу в зв'язку з їх меншою ризиковість.

Теорія податкової диференціації, що відстоюється Літценбергером і Рамасвамі, свідчить, що вартість фірми максимізується при низькій частці виплати дивідендів, оскільки інвестори виплачують менші податки на прибуток від приросту капіталу, чим на дивіденди.

Оскільки емпірична перевірка цих трьох гіпотез не дозволила прийти до певних висновків, вчені просто не можуть дати менеджерам корпорацій скільки-небудь точного висновку про вплив