Реферат на тему:

Державне регулювання економіки і змішана економічна система.

Державне підприємництво і державний сектор

Державний сектор економіки представляє державу як самостійного господарюючого суб'єкта, частка якого значно відрізняється в окремих країнах: традиційно мінімальна для США й значна для країн Західної Європи (питома вага держсектору у ВВП Австрії — 28 %, Франції — 20 %, Швеції — 14 %, Італії — 12 %).

Важливими історичними чинниками формування і розвитку державного сектору в економіці були: війни й національна оборона, інфраструктурне забезпечення макроекономічних процесів, проблеми довкілля й егалітаризм (рівність). Після Другої світової війни у країнах Західної Європи приватний сектор не охоплював всіх сфер діяльності, чим зумовлена поява значного державного сектору (рис. 37). Наприклад, у Німеччині нині державі належить близько 25 % національного майна, переважно в капіталомістких галузях.

Державний сектор у традиційному розумінні — це сукупність державних підприємств. Великою проблемою є ефективне функціонування цього сектору, оскільки в ньому виникають тенденції до зниження ефективності, якості тощо, пов'язані, з одного боку, зі значно меншим тиском на ці підприємства ринкових сил, а з іншого — з підтримкою держави. На початку 20-х років та у 50-х роках XX ст. здавалося, що розширення державної власності, навіть за рахунок націоналізації неефективних виробництв і засобів комунікацій, що стали непосильним тягарем для держбюджету, — магістральний шлях розвитку капіталістичної економіки. Згодом перемогла реалістичніша точка зору, згідно з якою ефективний розвиток сучасного регульованого капіталізму залежить не лише від питомої ваги держвласності, а швидше від функціональних навичок і вмінь державних управлінців, що управляють нею.

Рис. 37. Сфери діяльності державного сектору економіки

Якщо приватні підприємства керуються виключно мотивами отримання максимального прибутку, то державні домагаються значно ширших цілей — стійкого економічного зростання, заснування нових і модернізації відсталих галузей промисловості, впливу держави у найважливіших секторах економіки, скорочення імпорту і забезпечення національної самодостатності в товарах стратегічного значення, підтримання зайнятості, вирішення економічних проблем регіонів тощо. Мотив прибутку для державних підприємств не завжди є основним. Уряд може перерозподіляти частину національного доходу, створеного у державному секторі, — постачати приватним підприємствам дешевшу сировину, електроенергію, транспортні послуги, результати фундаментальних наукових досліджень, що здійснювались за державний рахунок тощо.

До недоліків функціонування державних підприємств належать: невизначеність господаря, поєднання економічних і соціальних цілей, неефективний менеджмент, значні розміри та бюрократична структура управління. Обмежені можливості отримання прибутку, залежність від бюджетних коштів, а нерідко й монопольне становище призводять до зниження ефективності державних підприємств, стимулюють їх перехід у приватне (акціонерне) володіння. Тому завдання пошуку оптимальних меж одержавлення власності, а також проблема роздержавлення є не національною, а загальносвітовою проблемою (у 70-80-х роках XX ст. у багатьох західних країнах відбувся "бум" роздержавлення і приватизації). Впродовж останніх

тридцяти-сорока років виник новий сектор — "третій" — у результаті формування змішаних державно-приватних підприємств і корпорацій, де держава не є одноосібним власником, але здійснює контроль, володіючи блокуючим або контрольним пакетом акцій.

Державна контрактна система

Державний контракт — це договір між державою і суб'єктами господарювання на виготовлення певних товарів, надання послуг, виконання робіт з метою задоволення соціально-економічних потреб держави і споживачів, стимулювання виробництва дефіцитної продукції, заохочення експорту, розвитку пріоритетних галузей і виробництв, впровадження нових технологій, виконання міжнародних угод та задоволення соціальних потреб суспільства. Держконтракти укладаються з підприємствами всіх форм власності, фінансуються з державного бюджету або з власних джерел підприємства. Держава може надавати певні пільги і преференції — в оподаткуванні, кредитуванні, гарантуванні ринків збуту тощо. Наприклад, контракти федерального уряду США за методами фінансових розрахунків держави з виконавцями замовлень, тобто за механізмом ціноутворення, поділяються на дві групи: контракти на основі попередньо встановлених і узгоджених "фіксованих цін" та контракти, що забезпечують повну компенсацію витрат виробництва корпорацій-підрядників (у разі довготермінових контрактів і неможливості завчасного точного розрахунку витрат).

Серед усієї сукупності напрямів і сфер державної контрактації в розвинених країнах особливе й найбільше місце посідає військово-промисловий комплекс. Розміщення військових замовлень і доходи від них у США у 1990 р. наведено у табл. 19.

Динаміка валового внутрішнього продукту США та сукупних державних витрат характеризувалася такими показниками: за період з 1977 по 1996 р. ВВП зріс у 3,7 разу за середньорічних темпів зростання на 7,2 %; сукупні державні витрати збільшилися за той самий період у 4 рази за середньорічних темпів зростання на 7,6 %; частка державних витрат у всіх сферах господарської діяльності до ВВП в окремі роки становила: 1977 р. — 29,9 %, 1982 р. — 32,5 %, 1987 р. — 31,4 %, 1992 р. — 33,1 %, 1996 р. — 32,2 %, тобто залишалася фактично незмінною, становлячи в середньому 1/3 ВВП країни.

Факт відносної стабільності показника загальних витрат держави пояснюється тим, що державні витрати, як і будь-які інвестиції, викликають так званий кумулятивний ефект, тобто ефект багаторазового економічного впливу.

Державне господарювання — найважливіша економічна функція держави, невіддільний компонент економічної стратегії розвитку. Воно ґрунтується на трьох основних господарських механізмах: державному бюджеті, державній контрактній системі й державній податковій політиці. Якщо податкова система слугує інструментом збирання й отримання доходів до державної скарбниці, а державний бюджет — інструментом акумулювання й перерозподілу доходів, то державна контрактна система — це інструмент цільової й "адресної" реалізації цих коштів у різних сферах і галузях економіки. Уряд є основним замовником товарів, послуг, НДДКР для забезпечення державних потреб. Зростання державних витрат, державного військового