Недоліком нормативного методу планування вважають відсутність узгодженості бюджетних зобов'язань, що зумовлені нормативами, з реальними можливостями бюджетної системи щодо фінансування відповідних витрат.

В економічній літературі проблема використання нормативів у бюджетному плануванні розглядається передусім в аспекті формування міжбюджетних відносин. Останніми роками пропонується застосовувати в бюджетному плануванні нормативи мінімальної бюджетної забезпеченості на одного жителя як критерію оцінки бюджетних потреб регіонів. Це положення знайшло відображення і у чинному законодавстві. Відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" мінімальні розміри місцевих бюджетів визначаються на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя з урахуванням економічного, соціального, природного та екологічного стану відповідних територій, виходячи із законодавчо визначеного рівня мінімальних соціальних потреб.

Багато авторів вважають, що постановка питання про розроблення таких нормативів, як і узагальненого нормативу бюджетної забезпеченості на одного жителя, є некоректною. Такий підхід означає повернення до використання індивідуальних нормативів, оскільки при розрахунку нормативів мінімальної бюджетної забезпеченості доведеться враховувати реальний

стан об'єктів соціальної інфраструктури і відмінності в якості послуг, які вони надають, потреби у фінансуванні об'єктів, тому що в різних регіонах однакові об'єкти можуть потребувати різних поточних і капітальних витрат, рівень задоволення потреб жителів конкретних населених пунктів у суспільних благах і послугах. Критичний підхід до формування міжбюджетних відносин на основі нормативів бюджетної забезпеченості полягає в тому, що децентралізація державних функцій має означати нгсамперед законодавчо закріплене право місцевих органів влади на певні доходи, виходячи з яких, на основі покладених на них функцій, вони самостійно визначатимуть обсяги та напрями використання бюджетних коштів.

Однак саме нормативи мають свідчити про бажаний рівень споживання суспільних благ. При формуванні цих нормативів слід виходити як із науково обґрунтованих показників, так і з побажань і запитів громадськості, висловлених шляхом прямої чи представницької демократії.

Іншим важливим питанням бюджетного планування на основі нормативів є визначення періоду тривалості дії нормативу. Одні фахівці вказують на те, що нормативи мають бути стабільними, інші — систематично оновлюватися відповідно до змін економічної кон'юнктури, соціальних умов тощо. Стабільність нормативів гарантувала б передбачуваність бюджетної політики органів влади на перспективу, самостійність місцевих бюджетів, незалежність їх видаткової та дохідної частин від суб'єктивних рішень влади вищого рівня.

З іншого боку, закон постійно зростаючих потреб населення, розвиток економіки, науково-технічний прогрес потребують постійного перегляду нормативів. Таким чином, нормативи мають бути лише умовно стабільними. З огляду на зміни умов соціально-економічного розвитку рівень нормативів має переглядатися. Водночас у межах трьох—п'яти років стабільність нормативу означає, що ні вищестоящі органи влади, ні бюджетні установи не можуть на свій розсуд змінювати його.

Нормативний метод планування має застосовуватися на всіх рівнях державного управління — від центрального до рівня територіальних громад. Має існувати єдиний методологічний підхід до формування норм і нормативів незалежно від рівнів управління та горизонтів планування. Лише на цій основі

можливо встановити оптимальне співвідношення між обсягами бюджетів усіх рівнів, недопущення бюджетної дискримінації.

Усі методи бюджетного планування взаємопов'язані. Планування на основі нормативів має обов'язково доповнюватися балансовим методом планування, оскільки тільки він дає змогу узгодити потреби з ресурсами. Конкретне його призначення полягає в тому, щоб уникнути можливих диспропорцій між доходами і витратами на всіх рівнях бюджетного планування, а також вибрати оптимальний варіант задоволення суспільних потреб.

1.2. Програмно-цільове планування бюджету

Бюджетна програма — це систематизований перелік заходів, спрямованих на досягнення загальної (спільної) мети, завдання, виконання яких пропонує та здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій. Система планування бюджету на основі програм — це система прийняття рішень щодо розроблення, аналізу, упровадження програм та розподілу ресурсів. Вона включає такі три основні етапи:—

стратегічне планування — визначення та прогнозування довго- і середньострокових цілей, для досягнення яких необхідно спрямувати діяльність уряду, та розроблення стратегії заходів для реалізації таких цілей. Обов'язковим на даному етапі є відбір переліку відповідних напрямів і завдань, виходячи з фінансових можливостей. Визначається це в основному у вигляді програмних і прогнозних документів уряду;—

формування програм — розроблення, аналіз і відбір програм, які необхідно реалізувати головним розпорядникам для досягнення цілей, визначених на етапі стратегічного планування в програмних і прогнозних документах. На цьому етапі головні розпорядники розробляють програми, які вони повинні реалізувати відповідно до програмних і прогнозних документів уряду, визначають чіткі цілі, конкретні завдання та строки щодо їх реалізації;—

складання бюджету — визначення та аналіз ресурсів, необхідних для реалізації програми і відповідно досягнення поставлених цілей, та оцінка очікуваних результатів. На цьому етапі головний розпорядник на підставі плану своєї діяльності на коротко- та середньостроковий періоди чіткіше розподіляє наявні ресурси, необхідні для виконання певної програми, здійснює їх вартісну оцінку і приводить у відповідність до можливостей бюджету. Потім подається бюджетний запит для включення відповідної програми до бюджету.

Розроблення і виконання програм повинні ґрунтуватися на таких основних принципах:—

кожна програма має базуватися на кошторисі витрат;—

кошториси витрат мають будуватися на