Дитяче серце чутливе до заклику творити красу й радість для людей – важливо тільки, на думку В. Сухомлинського, щоб слідом ішла праця, якщо дитина відчуває, що своїми вчинками приносить радість ближнім, то змалечку навчиться узгоджувати власні бажання з інтересами людей, а це важливо для виховання доброти й людяності, без якої немає совісті, немає справжньої людини. Сухомлинський вважав що чуйність і лагідність – та духовна сила, яка здатна вберегти дитяче серце від огрубіння, озлоблення, жорстокості і байдужості, від тупого, безсердечного ставлення до всього доброго і світлого в житті, насамперед до сердечного, теплого слова.

З перших днів створення “Школи радості” В. Сухомлинський прагнув, щоб кожний вихованець переживав радість, горе, прикрощі, й незгоди іншої людини, бо чим більше дитина турбується про інших, тим добріше стає її серце: “Дитина відчуває найтонші переживання іншої людини тоді, коли вона робить щось для щастя, радості, душевного спокою людей. Любов маленької дитини до матері, батька, бабусі, дідуся, якщо вона не натхненна таоренням добра, перетворюється на егоїстичне почуття. Потрібно виховувати у дитячому серці справжню людську любов – тривогу, хвилювання, турботу, переживання за долю іншої людини. Чим більше дитина піклується про іншу людину, тим чуйнішим стає її серце до товаришів і батьків. Не можна приховувати від дітей похмурих сторін людського життя. Нехай діти знають, що у кожному житті є не тільки радість, а й горе. Нехай горе інших входить до серця дитини.”

Моральне обличчя особистості залежить ще й від того, з яких джерел черпала людина свої радощі у роки дитинства. Якщо вони були бездумними, споживацькими, дитина виростає егоїстичною, глухою для людей. Дуже важливо, вихованці зазнали найвищої радості хвилюючих переживань, викликаних піклуванням про людину.

Від того, як у дитинстві людина ставиться до билинки, пташеняти, залежить сердечність, душевність, чуйність її стосунків з батьком і матір’ю, братом і сестрою, дідусем і бабусею, другом.

В. Сухомлинський писав: “До вступу в зрілий вік кожна людина мусить викохати, винести, виплекати своє дерево людяності, щоб перші кроки самостійного життя збігались з цвітінням квітів, з дозріванням плодів на цьому дереві. Хай же зерно людяності проросте і дасть живучі пагони ще у дитинстві, животворними соками землі і яскравим сонячним промінням для цих пагонів є турбота про людину. Добрі почуття потрібні не для того, щоб людина милувалась власною добротою, а щоб була доброю до людей. Ми вважаємо одним із найголовніших завдань своєї своєї виховної роботи те, щоб кожна дитина любила, берегла, плекала життя, щастя і спокій інших людей.”

Отже, діяльна турбота про життя, щастя, спокій іншої людини – основа душевної краси. Справжнє піклування вихователя про долю дитини починається тоді, коли йому вдається домогтися, щоб вона поділилася часткою своїх духовних сил з іншою людиною, щоб найвищим щастям для неї була турбота про щастя іншої людини, щоб уміла керувати своїми діями, вчинками, поведінкою, намірами. Людиною вона стане тоді, коли в її душі назавжди оселиться лагідність, чуйність, душевність, сердечність.

М. Г. Стельмахович у своїй книзі “Народна педагогіка” засуджує тих дітей, цураються своїх батьків, забувають про свій синівський чи дочірний обов’язок перед ними. Саме про таких синів розповідається в українській народній казці “Невдячні сини”. У цій казці розповідається про те, як діти зневажливо ставились до батька, який виховав їх, розділив їм усе своє майно, та вкінці казки змальовується те, що невдячні сини зазнали заслуженої кари за свій негідний вчинок. Все ж вони таки змушені були як слід доглянути старого, а по смерті поховати з усіма почестями.

М. Г. Стельмахович каже: що практика виховання в трудових сім’ях спрямовувалась на виховання підростаючого покоління в дусі справедливих і гуманних відносин. Вона схвально відгукується про такі моральні риси людини, як доброта, щирість, прагнення до справедливості й рівності, готовність прийти на допомогу в біді, повага до батьків, до старших, ввічливість, оптимізм, уміння піклуватися про слабих і безпомічних, здатність поділитися останнім куснем хліба. А байдужість зневагу до людей засуджує, як виявлення підлості. Автор наголошує, що народна педагогіка бореться за ставлення до людини, як до найвищої цінності. Батьки велику увагу звертають на прищеплення дітям гуманності, любові до людей. Також батьки вчать дітей розвивають уміння у дітей розрізняти друзів від ворогів, знати, кого слід любити, захищати, кому робити добро.

Тільки добра людина, про яку в народі кажуть, що воно “і мухи не скривдить”, уміє по-справжньому ненавидіти зло й бореться з ним. “За традицією народної педагогіки діти в сім’ї від батьків, дідуся, бабусі, старших сестер і братів запам’ятовують, що негарно не слухати матері чи батька, обманювати їх, глумитися зі старості чи глузувати з калік, знущатися з тварин, лицемірити, ображати інших зводити наклеп, підлабузнюватись, бути байдужим до чужого горя. У практиці народного виховання стало загально визнаним з першого року привчати дітей слухати дорослих, завжди виконувати вимоги батьків. Цього принципу неухильно додержують протягом усього життя дитини в сім’ї. Не позбавляється вона й у виявленні власної розумної ініціативи. Добрий почин підтримується і дорослими, заохочується. Пізнання світу у дитини повинно починатися з добра. Тільки за цієї умови з дитини виросте людина – “добротворець”.

Народна педагогіка вчить шанувати батька матір: “Шануй отця