обстановка (обставини місця і часу) виключає можливість звернення до державного захисту, хоча і не виключає звернення до судового захисту (оскільки особа самостійно визначає найбільш дієві засоби захисту своїх інтересів);

самозахист здійснюється, перш за все, силами самого потерпілого (можливість допомоги інших фізичних або юридичних осіб не виключається);

самозахист не може виходити за межі дій, необхідних для припинення правопорушення, і має відповідати характеру самого правопорушення (щоб не вийти за межі необхідної оборони) [21, 78]

За загальним правилом юрисдикційний захист порушених прав та інтересів здійснюється судами. Залежно від характеру правовідношень, існують речово-правові та зобов’язально-правові засоби захисту власності. Перші спрямовані на захист права власності як абсолютного права, тобто власнику протистоїть необмежена кількість осіб, кожна з яких зобов’язана поважати і не порушувати права власності. Тобто речово-правові засоби захисту права власності можуть бути спрямовані до будь-якої особи, що порушила право власності. Сюди відносяться: віндикаційний та негатрони позови, позов про визнання права власності. На відміну від речово-правових, зобов’язально-правові засоби застосовуються у випадках, коли власник перебуває із правопорушником у зобов’язальних відносинах. До цієї групи належать: позов кредитора про відшкодування збитків, спричинених невиконанням або неналежним виконанням боржником зобов’язання; позов кредитора до боржника про повернення речі, наданої йому користування за договором; позов про відшкодування збитків, понесених фізичною особою при рятуванні чужого майна від небезпеки, що йому загрожувала. У будь-якому разі за наявності між власником та правопорушником зобов’язальних відносин мають застосовуватися не речово-правові, а саме зобов’язально-правові засоби захисту права власності. Крім того, існують інші способи захисту порушених прав власності, що не входять до наведених двох груп: визнання правочину недійсним та визнання незаконним нормативного акту, що порушує право приватної власності. Особливістю захисту права власності є можливість не лише припиняти існуюче, але й попереджувати передбачуване можливе правопорушення. До основних речово-правових засобів захисту права приватної власності можна віднести віндикаційний та негаторний позови. Віндикаційним є позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування майна із чужого незаконного володіння. Для наочного відображення застосування цих засобів захисту права власності права звернемося до судової практики із цього питання.

Висновок:

Отже, дослідивши питання приватної власності, її сутності та необхідності існування, можна скласти деякі узагальнення. Приватна власність - це закріплення права контролю економічних ресурсів і життєвих благ за окремими людьми або їхніми групами. Відповідно до діючого законодавства, фізична особа в праві за своїм розсудом робити у відношенні приналежного йому майна будь-які дії, що не суперечать закону й іншим правовим актам. Використання приватної власності є одним з базових елементів змішаної економічної системи.

Підсумовуючи вищевикладене, варто відзначити важливість правового регулювання відносин приватної власності. Ці відносини набувають вирішального характеру для сучасної держави із ринковою економікою. Законодавство у повній мірі має відображати усю динаміку та статику відносин власності, оскільки без чіткого вираження у нормах права, неможливо повністю використати усі правомочності, весь “пучок прав” власника. Базову роль серед інших нормативних актів, що регулюють право приватної власності в Україні, відіграє Цивільний кодекс. Норми, що торкаються права приватної власності зосереджені не лише у кількох частинах, а наскрізно відображені у всьому тексті кодексу. Звичайно ж Цивільний кодекс є не єдиним джерелом, що регулює відносини приватної власності – значна кількість законів визначає або торкається володіння, користування та розпорядження майном приватними власниками. Розвиток ринкових відносин цілком природно вимагає своєрідної еволюції цивільного законодавства. Можна чітко прослідити і окремі етапи розвитку цієї галузі права: український законодавець від користування та зміни окремих положень радянського законодавства через прийняття проміжних законів перейшов до втілення у життя правового регулювання сучасних ринкових відносин.

Важливу роль у інституті права приватної власності відіграє захист права приватної власності. Держава через свої компетентні органи має забезпечувати юрисдикційну форму захисту, головним чином, через судову систему. Це має сприяти утвердженню непорушності права власності в цілому і, в тому числі права приватної власності.

Отже у розвитку суспільства, держави, її економіки та соціальної сфери значну роль відіграють реалізація у законодавстві та втілення у життя правових норм, що регулюють право приватної власності.

Суспільство формує права приватної власності. У результаті вони завжди менше тих потенційних можливостей, які могли б бути в приватних власників. Реальні права завжди менше потенційних, тому що за допомогою держави суспільство встановлює певні економічні, соціальні, екологічні й інші нормативи використання об'єкта власності.

Держава через податки регулює формування доходів, забороняє використовувати капітал для деяких видів діяльності, здійснює ліцензування в деяких сферах, установлює порядок спадкування, розробляє нормативи по технічній безпеці робіт й екології, порядок залучення робочої сили.

Список використаної літератури:

1. Конституція України. Прийнята на п‘ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року: Українська правнича фундація. – Київ, 1996. – 62 с.

2. Декларація про державний суверенітет України. Приянята Верховною Радою України 16 липня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. - №31. – Ст.429.

3. Закон України “Про власність в СРСР” прийнятий Верховною Радою СРСР 6 березня 1990 р. і введений у дію з 1 липня 1990 р. // Відомості З‘їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. – 1990. - №11. – Ст.164-165; Закон Української РСР “Про власність” прийнятий Верховною Радою Украни від 7 лютого 1991 р. і введений у дію з 15 квітня 1991 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. - №20. – Ст.249, 250.

4. Закон України “Про внесення змін і