Німецький ордолібералізм та розвиток теорії соціального ринкового господарства

"Соціальне ринкове господарство" — це шлях до економічного гуманізму.
В. Репке

Німеччина в період між двома світовими війнами безпосередньо зіткнулася з гострими соціальними наслідками саморуйнування ринкового господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з виникненням, розвитком і цілковитим крахом центрально-керованої примусової економіки. Після Другої світової війни у переможеній і розколотій на західну і східну зони країні в руїнах перебували міста, де переважна частина промислових об'єктів була зруйнована бомбардуваннями.
Сформований соціальний устрій якісно відрізнявся від систем інших країн з ринковою економікою, що дає підстави класифікувати його як "соціальне ринкове господарство". В процесі його побудови провідну роль відіграли не тільки дії практиків-реформаторів, а й теоретичні підвалини, ідейний концепт економічного реформування. Його формуванню посприяло існування у Німеччині трьох груп неолібералів, кожна з яких зробила помітний внесок у з'ясування можливості антитоталітарної й соціальної еволюції системи вільного підприємництва в теорію та практику соціального ринкового господарства. Найстаршу групу німецьких неолібералів очолили В. Репке та О. Рюстов, що з 20-х pp. XX ст. вивчали проблеми суспільного ладу та економічної політики, продовжували теоретичні пошуки під час Другої світової війни, перебуваючи в еміграції. Вони намагалися визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави. За визначенням В. Репке, економічна політика держави має гарантувати свободу, під якою слід розуміти суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок та вільну конкуренцію.
У 1946 р. промислове виробництво становило третину довоєнного рівня 1939 p., кількість грошей в обігу в десятки разів перевищувала товарну масу, державний борг з 27,2 млрд марок в кінці 1938 р. збільшився до 377,3 млрд марок у травні 1945 р. Дрібні й середні власники розорилися, зростало безробіття, більшість населення була невпевнена в майбутньому, потерпала від нестачі продовольства й гіперінфляції. Через хронічний дефіцит продовольчих і промислових товарів розвивались "чорний" ринок і спекуляція, була введена карткова система розподілу продуктів. Продовольчу проблему загострила еміграція значної кількості німців зі східних областей Німеччини, були навіть пропозиції у 1947 р. переселити за межі Західної Німеччини 20 млн осіб через реальну загрозу голодної смерті.
В таких умовах було розпочато реформи, реалізація яких менш ніж через десять років привела до економічного лідерства Німеччини на європейському континенті, що отримало в економічній літературі назву "німецького економічного дива", Друга група сформувалася навколо В. Ойкена та юриста Ф. Бьома у Фрайбурзькому університеті, започаткувавши одноіменну школу. Органічно засвоївши й розвинувши найважливіші положення німецького історичного напряму, в межах якого розроблялися класифікації національних господарств, ця група зайнялася визначенням стадій історичного й економічного розвитку, трактуванням економічної системи та її основоположних принципів.
Третя група німецьких економістів, представлена А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом та їхніми учнями, розробила концепцію соціального ринкового господарства.
У генезисі німецького неолібералізму виразно проявилася тенденція до створення систематизованої теорії трансформації тоталітарного ладу з центрально-керованою економікою в демократичний лад на основі вільного ринкового господарства з подальшою його орієнтацією на вирішення соціальних завдань. Було розроблено прагматичну й ідеологічно привабливу концепцію соціального ринкового господарства, позбавлену хиб класичної ліберальної моделі, з надійними соціальними й антимонопольними стабілізаторами. Методологічною основою та найважливішими елементами концепції соціального ринкового господарства стали теорія й політика ладу В. Репке —
A. Рюстова, ідеальні типи господарства та принципи економічної політики
B. Ойкена, ідейні настанови та комплекс конкретних економіко-політичних заходів щодо адаптації ринкової економіки до вирішення соціальних проблем А. Мюллера-Армака — Л. Ерхарда.
У післявоєнний період теорія неолібералізму знайшла прихильників й отримала успішну практичну реалізацію у Західній Німеччині. Лідер фрайбурзької школи В. Ойкен і його послідовники в університеті у 1948 р. почали випускати щорічник "Ордо", який відіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму. "Ордо" — узагальнююче поняття, яке означає "порядок" економічної системи, "природний устрій" вільного ринкового господарства, саме від нього німецька школа неолібералізму отримала назву ордолібералізму. Філософія ордолібералізму орієнтована на політичну культуру й етичні ідеали, характерні для середніх верств, а саме: повагу до власності, принципи змагальності у суспільному й економічному житті, готовність до ризику, дотримання громадянами моральних і правових норм, чесність, відданість професії, ощадливість, передбачливість, повагу до законів і державної влади — тобто усього набору загальнолюдських цінностей.
Вальтер Ойкен (1891—1950) — основоположник неоліберального напряму в Німеччині, глава Фрайбурзької школи. Народився у 1891 р. в Єні, в сім'ї Рудольфа Ойкена, філософа і лауреата Нобелівської премії з літератури, та Ірени Ойкен, художниці. Вивчав економіку, історію, філософію в університетах Кіля, Бонна, Єни. У 1913 р. за роботу "Утворення об'єднань в судноплавстві" отримав ступінь кандидата наук, а у 1921 р. в Берлінському університеті здобув ступінь доктора наук.
Під час Першої світової війни перебував на фронті. У 1920 р. В. Ойкен одружився з Едіт Ердзік, письменницею, уродженкою російського Смоленська. Подружжя мало троє дітей. У повоєнний час розрухи та гіперінфляції молодий вчений займався актуальними проблемами грошового обігу. Опублікував праці "Критичні нотатки з проблем грошей в Німеччині"(1923), "Міжнародна валютна проблема" (1925). З 1925 р. В. Ойкен — професор університету в Тюбінгені, а з 1927 р. і до кінця життя — професор Фрайбурзь-кого університету.
Близькі інтелектуальні зв'язки В. Ойкен підтримував з видатними економіс-тами-неолібералами, що емігрували з охопленої фашизмом Європи, Ф. Хай-єком та Й. Шумпетером, філософами К. Поппером