ЕКОНОМІЧНІ ПОГЯДИ УІЛЬЯМА ПЕТТІ ТА П’ЄРА БУАГІЛЬБЕРА

Вільям Петті (1623-1687) — англійський економіст, якого вважають батьком класичної школи політекономії. Уперше він зацікавився економічною проблематикою, коли в експедиції по завоюванню Ірландії (XVII ст.) брав участь у розподілі захоплених земель та їхньому економічному оцінюванні. Результатом такої зацікавленості стала книга «Трактат про податки та збори», у якій автор піднімає питання про внутрішні основи функціонування ринку. Із неї видно, що спочатку Петті стояв на позиціях меркантилізму, однак уже тоді вийшов за його рамки, визнаючи наявність об'єктивних економічних законів і намагаючись розглядати економічні явища крізь призму сфери виробництва. Його методологічні нововведення полягали у використанні наукової абстракції (розрізненнях зовнішніх проявів і внутрішньої сутності речей), а також статистичного аналізу (його основи викладені в роботі «Політична арифметика»).

Предмет політичної економії Петті позначив як способи збільшення й обчислення багатства. Багатство, у свою чергу, створюється працею в процесі матеріального виробництва («праця — батько багатства, а земля — його мати»), а сфера обігу забезпечує його перерозподіл. Усе ще залишаючись під впливом меркантилізму, В. Петті стверджує, що виробляти необхідно той товар, що приносить більше грошей, але тут же відзначає, що надлишок їх також шкідливий, як і дефіцит. Пізніше в книзі «Різне про гроші» учений уточнює, що гроші — це стимул для розвитку виробництва, а значить, доцільно не збирати їх, а пускати в обіг.

В. Петті заклав основи трудової теорії вартості. Особливість його трактування вартості в тому, що остання розглядається без відриву від її зовнішньої грошової форми. Вартість, відповідно до вчення Петті, — це внутрішня властивість товарів обмінюватися, вона існує в товарах іще до обміну, а проявляється при зіткненні їх на ринку через ціну. В основі вартості лежить праця, яка затрачується на видобуток золота і срібла (грошового еквівалента товару) і обумовлена робочим часом. Ці витрати зовні проявляються в «природній ціні товару». Втім, є й інша «політична (ринкова) ціна», що складається під впливом випадкових факторів.

Про друге джерело багатства — землю — вчений говорить у своїй концепції ціни землі. Відповідно до неї, ціна землі — це капіталізована рента, тобто сума річних рент, що одержує власник. Кількість років визначається тривалістю спільного проживання на цій землі трьох поколінь (батько, син і онук), що за розрахунками Петті дорівнює 21 року. Таким чином, ціна землі = річна рента х 21.

Ще одна розроблена Петті тема — доходи. У своїй теорії доходів він виділяє заробітну плату і ренту, причому остання включає ренту із землі та з грошового капіталу (відсоток). Зарплата визначається вартістю коштів, необхідних для життя працівника, тобто практично «прожитковим мінімумом». У той же час вона виконує стимулюючу функцію: зарплата не повинна перевищувати мінімум коштів до існування, тому що це призведе до втрати для суспільства продукту відповідної кількості праці. Рента — це доданий продукт, що виступає в натуральному і грошовому виді. Натуральна рента — частина продукту, що залишається після виплати зарплати та покупки насіння. Вона залежить від місця розташування і родючості земельної ділянки (ідея диференціальної ренти). Грошова рента є похідною від земельної і визначається поняттям «позичковий відсоток». Він має дорівнювати ренті, одержуваній від альтернативного вкладення капіталу в землю.

Таким чином, теорії вартості, ренти, концепції доходів, ціни землі й основні методологічні посилання В. Петті стали відправною точкою для розвитку авторитетної наукової економічної школи, а сам він зарекомендував себе в історії науки як оригінальний дослідник-економіст.

Перша наукова школа впродовж 15-16 століть під назвою “меркантилізм”,

основою якої були гроші і якомога більше. Солідарними у своїх поглядах були

різні вчені багатьох країн світу. Заслуговують на увагу твкі вченні як

Скаруффі (Італія), Стаффорд (Англія), Монкретьєн (Франція). Ці вчені

вбачали суспільне багатство з кількості золота, а його джерело у зовнішній

торгівлі. Тому у своїх працях рекомендували монархам вести активну

зовнішньоекономічну діяльність. За золото можна було придбати все, що було

необхідно державі, головне тільки те, щоб його було достатньо.

Другою науковою школою була “фізіократия” (влада природи),

представниками якої були Буагільбер, Кене, Тюрго. Це були французькі вчені,

лікарі 17-18 століття. Представники другої школи вбачали суспільне

багатство не в кількості золота та грошей самих по собі, а в товарах та

продукції, яку потрібно було отримати при виробництві. Але виробництвом

вони вважали продукцію сільського господарства, а виробництво інших товарів

вважалася другорядною сферою.

Слід зазначити, що термін “політична економія” ужив французький вчений

А. Монкретьєн у 1615 році і означав мистецтво державного управління

господарством. Великої уваги заслуговує інший французький вчений, який

залиший також помітний слід у своїй діяльності

П'єр де Буагільбер (1646 - 1714) - засновник класичної політичної

економії у Франції — народився в м. Руані в дворянській сім'ї, здобув

юридичну освіту освіту, займався певний час літературною діяльністю, потім

юриспруденцією. Але велика жага до економічних вчень та розвитку

економічної теорії заставляли його працювати за сумісництвом. У свій

вільний від основної роботи час, він займався економікою. З 1689 року і до

останніх днів свого життя він займає посаду судді в Руані. Але впродовж 15

років свого життя він поряд з посадою судді він не покидав вивчення

економічних процесів. Був людиною широкої доброзичливої справедливої душі,

енергія та працьовитість не давала йому спокою, він постійно знаходив собі

масу роботи, яка йому приносила задоволення.

Особливості економічного розвитку Франції позначилися на формуванні

економічних поглядів П(єра Буагільбера. У працях “Докладний опис становища

Франції...”